Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

високої трави зусібіч, яка хвилюється на вітрі, але тут вона була низенька, суха та вицвіла, як солома. А ще, що далі вони йшли, то нижчою вона ставала. Сьогодні довкола виднілись оголені ділянки. Гола земля, на якій нічого не росло. Порожня земля, як порох у Безплідних Землях.

Мертва земля.

А чому мертва, Ферро не бачила. Вона насуплено дивилася за зморщену рівнину, на ледь помітну нерівну лінію далеких пагорбів над обрієм. На всьому цьому обширі нічого не ворушилося. Нічого, крім них і нетерплячих хмар. Та ще одного птаха, що ширяв високо-високо вгорі, мало не застигнувши в повітрі — тільки тріпотіли довгі пір’їни на темних кінчиках його крил.

— Перший птах, якого я побачив за два дні, — буркнув Дев’ятипалий, підозріливо дивлячись на нього.

— Гм, — гмикнула вона. — Птахи розумніші за нас. Що ми тут робимо?

— Нам більше нікуди податись.

Ферро було куди податись. Куди завгодно, де є гурки, яких можна вбивати.

— Говори за себе.

— Що таке? У Безплідних Землях у тебе лишилася купа друзів, і всі цікавляться тобою? Куди поділася Ферро? Відколи вона пішла, всі перестали сміятись.

Він пирхнув так, ніби сказав щось кумедне.

Що в цьому було кумедного, Ферро не розуміла.

— Не всім бути такими популярними, як ти, біляче. — Вона теж пирхнула. — Я впевнена, що, коли ти вернешся на Північ, для тебе приготують бенкет.

— О, бенкет точно буде. Щойно мене повісять.

Вона на хвилинку замислилася над цим, скоса поглядаючи на нього кутиками очей. Дивлячись, але не повертаючи голови: так, якби він позирнув на неї, вона могла б хутко відвести очі та вдати, ніби взагалі не дивилася. Тепер, почавши звикати до нього, вона була змушена визнати: цей великий біляк не такий уже й поганий. Вони не раз билися разом, і він завжди робив те, що мусив. Вони домовилися поховати одне одного в разі потреби, і вона вірила, що він це зробить. Він мав дивний вигляд, дивно розмовляв, але вона ще не бачила, щоб він щось пообіцяв і не зробив, а тому він був одним із найкращих людей, яких вона знала. Краще, звісно, йому цього не казати й нічим не виказувати, що вона так думає.

Тоді він її й підведе.

— То в тебе нікого нема? — запитала вона.

— Нікого, крім ворогів.

— Чому ти з ними не б’єшся?

— Битися? Так я здобув усе, що маю. — Він продемонстрував їй свої великі порожні руки. — Нічого, крім страшної репутації та купи людей, яким конче треба мене вбити. Битися? Ха! Що краще ти б’єшся, то гірше від цього тобі. Я мстився не раз, і це може бути збіса приємно, але це відчуття тримається недовго. Помста не зігріває вночі, ніде правди діти. Вона переоцінена. Самої по собі її мало. Треба щось іще.

Ферро заперечно хитнула головою.

— Ти забагато чекаєш від життя, біляче.

Він усміхнувся.

— А я думав, ти чекаєш замало.

— Не чекай нічого, і не розчаруєшся.

— Не чекай нічого, і нічого не отримаєш.

Ферро насупилася. Ось у чому була проблема з розмовами. Чомусь вони завжди вели її туди, куди вона йти не хотіла. Може, це все брак практики. Вона смикнула за повіддя, підштовхнула коня п’ятами й утекла від Дев’ятипалого та інших убік, залишившись сама.

Отже, тиша. Тиша була нудною, зате чесною.

Вона похмуро зиркнула на Лютара, який сидів на возі, а той у відповідь усміхнувся, як придурок, так широко, як йому дозволяли пов’язки на півобличчя. Він чомусь здавався інакшим, і їй це не подобалося. Коли вона востаннє міняла йому пов’язки, він їй подякував, і це здавалося дивним. Ферро не любила подяки. Вони зазвичай щось приховували. Їй було неприємно, що вона зробила щось варте подяки. Допомога іншим веде до дружби. Дружба в найкращому разі веде до розчарування.

У найгіршому — до зради.

Тепер Лютар говорив щось Дев’ятипалому, звертаючись до нього з воза. Північанин закинув голову назад і заревів дурнуватим сміхом, наполохавши свого коня так, що той мало не скинув його на землю. Баяз вдоволено гойдався в сідлі, з радісними зморшками довкола кутиків очей дивлячись, як Дев’ятипалий вовтузиться з повіддям. Ферро, суплячись, перевела погляд на рівнину.

Їй набагато більше було до вподоби, коли ніхто нікому не подобався. Це було зручно та знайомо. Це було їй зрозуміло. Довіра, товариські стосунки, добрий гумор — це все залишилося для неї в такому далекому минулому, що стало майже незнаним.

А кому подобається незнане?

Ферро бачила безліч мертвяків. Багато людей вона умертвила сама. Чимало поховала власноруч. Смерть була її ремеслом і розвагою. Та вона ще й близько не бачила так багато трупів одночасно. Квола травичка була всіяна ними. Вона зісковзнула з сідла та пішла серед тіл. Ніщо не вказувало на те, хто з ким бився та як розрізнити сторони.

Усі мертві однакові на вигляд.

Особливо ті, яких уже обібрали, забравши броню, зброю й половину одягу. Вони лежали щільною купою, переплівшись між собою, в одному місці, у довгій тіні розбитого стовпа. Він явно був дуже старий, побитий і потрощений, і його розкришений камінь укривала зів’яла травичка та плями лишайнику. Зверху на ньому сидів, склавши крила, великий чорний птах. Коли Ферро підійшла ближче, він, не моргаючи, подивився на неї маленькими очима.

Наполовину спершись на побитий камінь унизу, лежав труп якогось здорованя, що досі тримав у неживій руці поламану жердину. Під нігтями в нього був шар темної крові й темного бруду. На жердині, швидше за все, був прапор, подумала Ферро. Вояки, схоже, були досить небайдужі до прапорів. Вона цього ніколи не розуміла. Прапором не можна вбити людину. Ним не можна захиститись. І все ж люди були готові вмирати за прапори.

— Дурість, — пробурчала вона, похмуро дивлячись на великого птаха на стовпі.

— Різанина, — сказав Дев’ятипалий.

Баяз гмикнув і потер підборіддя.

— Але хто кого вирізав?

Ферро побачила, як із-за борту воза визирнуло розпухле обличчя Лютара, витрішкувате і стривожене. Кей сидів просто попереду нього на місці візника, неміцно тримаючи в руках віжки та з незворушним обличчям дивлячись на трупи.

Ферро перевернула одне з тіл і понюхала. Бліда шкіра, темні губи, ще ніякого запаху.

— Це було недавно. Може, два дні тому...

— Але без мух? — Дев’ятипалий, нахмуривши брови, поглянув на тіла. На них сиділи, спостерігаючи, кілька птахів.