Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

class="empty-line"/>

Убога трапеза — шмат старого хліба та чашка холодної печені. Тридуба, попри всі благання Ладісли, не дозволяв їм розкладати багаття. Надто вже високий був ризик, що їх побачать. Тож вони сиділи й тихо розмовляли трохи осторонь північан, тим часом як довкола них сутеніло. Розмови — це було добре, навіть лише для того, щоб не думати про холод, біль і незручність. Навіть лише для того, щоб не цокотіти зубами.

— Ти казав, що бився в Канті, так, Пайку? На війні?

— Так. Там я був сержантом. — Пайк повільно кивнув, і на його понівеченому рожевому обличчі заблищали очі. — Важко повірити, що нам постійно було жарко, еге ж?

Вест невесело гигикнув. Це було найближчим до сміху звуком, на який він був здатен.

— Де ти служив?

— Я був у першому Королівському кавалерійському полку, під командуванням полковника Ґлокти.

— Але ж це був мій полк!

— Знаю.

— Я тебе не пам’ятаю.

Пайкові опіки посунулися — можливо, подумав Вест, від усмішки.

— Тоді я мав інакший вигляд. Зате я вас пам’ятаю. Лейтенант Вест. Бійцям ви подобались. До вас добре було звертатися з проблемами.

Вест ковтнув. Тепер він не дуже вирішував проблеми, а хіба що їх створював.

— То як ти опинився в таборі?

Пайк і Катіль перезирнулися.

— Загалом серед засуджених про таке не питають.

— А... — Вест опустив погляд і потер руки. — Вибач. Не хотів тебе ображати.

— Я не образився. — Пайк шморгнув розплавленим носом і потер його збоку. — Я припустився певних помилок. На цім і пропоную закінчити. На вас чекає родина?

Вест скривився й щільно склав руки на грудях.

— У мене сестра вдома, в Адуа. Вона... з нею все складно. — Йому подумалося, що на цьому варто закінчити. — А на тебе?

— У мене була дружина. Коли мене послали сюди, вона вирішила не їхати зі мною. Колись я її за це ненавидів, але знаєте що? Не можу сказати, що сам не вчинив би так само.

З-поміж дерев вийшов Ладісла, витираючи руки об полу Вестового плаща.

— Так уже краще! Це все, певно, оте кляте м’ясо зранку.

Він сів між Вестом і Катіль, і вона набурмосилася так, ніби хтось вивалив біля неї повну лопату лайна. Можна було впевнено твердити, що вони не ладнали між собою.

— Про що ми розмовляли?

Вест скривився.

— Пайк саме говорив про свою дружину...

— Ого! Ви, звичайно, знаєте, що я заручений із принцесою Терез, донькою великого герцога Орсо Талінського. Вона відома своєю красою...

Ладісла поступово замовк, насуплено оглядаючи затінені дерева — здавалося, навіть він неясно усвідомлював, як чудернацько звучать розмови про такі справи в енґлійській глушині.

— Утім, я починаю підозрювати, що ця партія не зовсім її радує.

— Чому, незрозуміло, — пробурмотіла Катіль, підпустивши щонайменше десяту шпильку за вечір.

— Я спадкоємець престолу, — різко заявив принц, — і колись буду вашим королем! Нікому не стало б гірше, якби ви ставилися до мене з певною повагою!

Вона засміялася йому в лице.

— Я не маю країни, не маю короля і, звісно, не маю поваги до вас.

Ладісла охнув від обурення.

— Я не потерплю, щоб зі мною розмовляли, наче...

Над ними зненацька замаячив Чорний Доу.

— Стуліть йому пельку, бля! — загарчав він північною, тицьнувши в повітря одним товстим пальцем. — У Бетода можуть бути вуха де завгодно! Або зупиніть його язик, або він із ним розпрощається!

І він розчинився в тіні.

— Він бажає, щоб ми сиділи тихо, ваша високосте, — пошепки переклав Вест.

Принц ковтнув.

— Я здогадався.

Вони з Катіль мовчки зігнули плечі та гнівно подивились одне на одного.

Вест ліг горілиць на тверду землю, під парусину, що рипіла просто над його обличчям, і почав стежити, як м’яко падає сніг за його чорними безформними чоботами. З одного боку до нього притиснулася Катіль, а з другого — Шукач. Решта гурту була довкола, змушена тіснитися під великою смердючою ковдрою. Там були всі, крім Доу, який стояв на сторожі зовні. Такий холод чудово знайомив людей між собою.

Із віддаленого кінця компанії залунало розкотисте хропіння. То, напевно, був Тридуба чи Тул. Шукач був схильний дуже сіпатись уві сні, смикатись, розкидатись і видавати безглузді звуки. Хрипіло в темряві дихання Ладісли, грудне та слабке. Власне, усі заснули, щойно полягали.

Але Вест не міг заснути. Він був надто заклопотаний думками про всі поточні труднощі, поразки та жахливі небезпеки, що чигали на них. І не лише на них. Можливо, десь у лісах Енґлії маршал Бурр мчить на південь, щоб допомогти, і не знає, що біжить у пастку. Не знає, що на нього чекає Бетод.

Ситуація була страшна, та Вестові, попри все, було легко на серці. Взагалі-то, тут усе було просто. Не треба було щодня битись у боях, долати упередження, думати більш ніж на годину наперед. Він уперше за багато місяців почувався вільним.

Він скривився, витягнув зболілі ноги й відчув, як посунулась уві сні Катіль; її голова притулилася до його плеча, а щока притиснулася до його брудної форми. Він відчував на обличчі тепло її дихання й відчував крізь одяг тепло її тіла. Приємне тепло. Ефект лише злегка псував сморід поту та мокрої землі, а також Шукач, який пищав і бурмотів у друге його вухо. Вест заплющив очі з ледь помітною усмішкою на обличчі. Можливо, все ще можна владнати. Можливо, він ще має шанс стати героєм. Якби ж він просто зумів доправити Ладіслу живим до лорд-маршала Бурра...

Усе інше — пусті балачки

ерро їхала верхи та стежила за місцевістю. Вони досі йшли за темною водою, крізь її одяг досі дув холодний вітер, у зловісному небі досі зберігався безлад, і все ж місцевість змінювалася. Якщо раніше вона була пласка, як стіл, то тепер на ній було безліч узвиш і несподіваних, непомітних западин. На такій місцевості можна було ховатись, і їй ця думка не подобалася. Не можна сказати, що їй було страшно, бо жодна людина не страшила Ферро Малджин. Проте вона мусила ще пильніше дивитися та слухати в пошуках ознак того, що тут хтось пройшов, ознак того, що на них хтось чекає.

Це було просто розважливо.

Трава теж змінилася. Ферро звикла до