Читати книгу - "Зброя, мікроби і сталь -"

із нижчою густотою завдяки вирубно-вогневому рільництву, опертому на банани і ямс, які доповнюються полюванням і збиральництвом. На противагу їм низовинні жителі новогвінейських боліт ведуть кочове життя мисливців-збирачів, використовуючи крохмалисту м’якоть дуже продуктивної сагової пальми, котра дає втричі більше калорій на годину праці, ніж городництво. Отже, новогвінейські трясовини — яскрава ілюстрація довкілля, в якому люди залишилися мисливцями-збирачами, оскільки рільництво тут не могло конкурувати із мисливсько-збиральницьким способом життя.

Споживачі саго, які вижили у низовинних трясовинах, слугують прикладом кочової мисливсько-збиральницької ватагової організації, яка раніше, мабуть, була притаманна всім новоґвінейцям. Через причини, які ми обговорили у розділах 13 і 14, рільничі та рибальські народи розвинули складнішу технологію, суспільний лад та політичну організацію. Вони живуть постійними селами і племінними суспільствами, які нерідко очолює «верховода». Деякі з них зводять великі, розкішно прикрашені церемонійні будинки, їхнє високе мистецтво у вигляді дерев’яних статуй і масок високо цінується в музеях усього світу.

Отже, Нова Гвінея стала тією частиною Великої Австралії, в якій з’явилися найрозвиненіші технології, соціально-політична організація і мистецтво. Однак із урбаністичного американського або європейського кута зору навіть Нова Гвінея вважається «примітивною», а не «розвиненою». Чому ж новоґвінейці продовжують використовувати кам’яні знаряддя замість металевих, залишаються неписьменними і ніяк не можуть організуватися у вож- дівства або держави? Виявляється, для всього цього є кілька біологічних і географічних перешкод на Новій Гвінеї.

По-перше, хоч у новогвінейських верхогір’ях розвинулося тубільне харчове виробництво, у розділі 8 ми пересвідчилися, що воно давало мало білків. Основу раціону складали низькі на білковий уміст коренеплоди, а обсяги вирощування єдиних одомашнених тваринних видів (свиней і курей) були занизькими, щоб достатньою мірою наповнювати білковий бюджет населення. Оскільки ні свиню, ні курку неможливо запрягти у віз, у верховинців не було іншого джерела сили, крім власних м’язів; таким чином, у них не могли розвинутися епідемічні захворювання, здатні зупинити майбутніх європейських загарбників.

Друге обмеження на кількість верхогірного населення накладалося браком доступних земель: на новогвінейських верхогір’ях лише кілька широких долин, зокрема Вагґі та Балієм, здатних підтримувати густі скупчення населення. Третє обмеження полягало в тому, що середньовисотна зона між 1200 і 2700 метрів була єдиною висотною зоною на Новій Гвінеї, яка підходила для інтенсивного харчового виробництва. Вище 2700 метрів в альпійській природній зоні Нової Гвінеї виробництво харчу взагалі не існувало; на схилах між 300 і 1200 метрів на рівнем моря — лише у незначних обсягах; а в низовинах — вирубно-вогневе рільництво із низькою густотою населення. Тому на Новій Гвінеї так і не сформувався масштабний обмін харчем між громадами з різних висотних поясів, які б спеціалізувалися на різних типах харчового виробництва. Такий обмін в Андах, Альпах та Гімалаях не тільки сприяв зростанню густоти, забезпечуючи населенню різних поясів краще збалансований раціон, а й заохочував регіональну економічну й політичну інтеграцію.

Через усі ці обставини населення традиційної Нової Гвінеї ніколи не перевищувало 1 млн осіб, доки європейські колоніальні уряди не запровадили тут західну медицину та не поклали край міжплемінним війнам. Серед приблизно дев’яти осередків зародження рільництва у світі, про які йшлося в розділі 5, Нова Гвінея має найменше за чисельністю населення. Маючи лише 1 млн жителів, Нова Гвінея не могла розвинути технології, письмо і політичні системи, які виникали там, де кількість населення досягала десятків мільйонів, як-от у Китаї, на Родючому півмісяці, в Андах та Me- зоамериці.

Населення Нової Гвінеї не лише мале в своїй сумі, а й розпорошене на тисячі дрібних згустків, розділених через глибоко почленований рельєф: болота на значній частині низовин, круті хребти, які чергуються із вузькими каньйонами, у верхогір’ях, та непрохідні хащі, які смугами перетинають низовини й височини. Коли я займаюся біологічними спостереженнями на Новій Гвінеї, працюючи з командою місцевих помічників, я вважаю успішним день, коли ми проходимо п’ять кілометрів, навіть якщо рухаємося вздовж протоптаних стежин. Більшість верховинців традиційної Нової Гвінеї жодного разу в житті не віддалялися на більше ніж 16 кілометрів від свого дому.

Ці пов’язані з рельєфом труднощі в поєднанні із періодичними війнами, які характерні для відносин між новогвінейськими ватагами або селами, пояснюють мовну, культурну і політичну роздробленість традиційної Нової Гвінеї. Цей острів — місце найбільшого у світі зосередження мов, яке лишає далеко позаду своїх конкурентів: 1000 із 6000 мов світу втиснуті в невеликий клаптик землі трішки більший, ніж Техас, і розділений на десятки мовних сімей та ізольованих мов, які відрізняються одна від одної не менше, ніж англійська від китайської. Майже в половини всіх новогвінейських мов менше 500 носіїв, і навіть найбільші мовні групи (у яких не більше ніж по 100 тис. носіїв) політично роздроблені на сотні сіл, які воюють між собою не менш запекло, ніж із носіями інших мов. Кожне із цих окремо взятих мікросуспільств було замалим, щоб утримувати вождів і ремісників або щоб розвивати металургію та письмо.

Окрім невеликого і подробленого населення, ще одне обмеження на розвиток Нової Гвінеї накладала географічна ізоляція, яка обмежувала наплив технологій та ідей із інших регіонів. Всіх трьох сусідів відділяли від Нової Гвінеї водні бар’єри; до того ж понад кілька тисяч років тому всі вони були ще менш розвиненими, ніж Нова Гвінея (а надто ніж новогвінейське верхогір’я) за технологіями та харчовим виробництвом. Із цих трьох сусідів австралійські аборигени залишилися мисливцями-збирачами, які майже нічого не могли запропонувати новоґвінейцям, чого б ті ще не мали. Другим сусідом Нової Гвінеї були значно менші острови Бісмарка та Соломонові, що лежали на схід. Крім них залишається третій сусід Нової Гвінеї — острови Східної Індонезії. Але цей регіон також був культурною глушиною, яку впродовж більшої частини історії населяли мисливці-збирачі. Немає жодного предмета, з приводу якого було б достеменно відомо, що він дістався до Нової Гвінеї через Індонезію після початкового заселення Нової Гвінеї людиною понад 40 тис. років тому і до часу австронезійської експансії близько 1600 р. до н. е.

В ході цієї експансії Індонезію заселили виробники харчу азійського походження, які володіли свійськими тваринами, опанували рільництво і технологію принаймні не менш складну, ніж новогвінейська, та мореплавні уміння, які слугували набагато кращою перепусткою із Азії до Нової Гвінеї. Австронезійці розселилися на островах, що лежали на захід, північ і схід від Нової Гвінеї, а також на віддалених частинах західного, на північному та південно-східному узбережжях самої Нової Гвінеї. Австронезійці занесли на Нову Гвінею гончарство, курей і, можливо, собак і свиней. (Ранні археологічні дослідження датували знайдені у новогвінейських верхогір’ях кістки свиней 4000 р. до н. е., але ці результати