Читати книгу - "Зброя, мікроби і сталь -"

поки що не підтверджено.) Щонайменше впродовж останнього тисячоліття торговельні зв’язки сполучали Нову Гвінею із технологічно розвиненішими суспільствами Яви і Китаю. В обмін на пера райських птахів і прянощі новоґвінейці отримували товари Південно-Східної Азії, серед яких траплялися навіть предмети розкоші, як- от донґшонські барабани і китайська порцеляна.

Пізніше австронезійська експансія ще докорінніше вплине на Нову Гвінею. Західна частина Нової Гвінеї навіть політично приєднається до султанатів Східної Індонезії, звідки до неї дістануться металеві знаряддя праці. Але всього цього не станеться до 1511 року — того року, коли португальці прибудуть на Молукські острови і перервуть самостійний перебіг індонезійської історії. Коли європейці невдовзі по тому дістануться до Нової Гвінеї, мешканці останньої ще житимуть ватагами або селами, які войовниче відстоюють свою незалежність, і продовжуватимуть користуватися кам’яними знаряддями.

Якщо новогвінейський півконтинент колишньої Великої Австралії розвинув тваринництво і рільництво, то австралійський півконтинент не мав ні того, ні того. Впродовж льодовикового періоду в Австралії водилося навіть більше великих сумчастих тварин, ніж на Новій Гвінеї, зокрема дипротодо- ни (сумчасті двійники корів і носорогів), велетенські кенгуру і велетенські вомбати. Але всі ці сумчасті кандидати на одомашнення безслідно щезли в ході хвилі зникнень (або винищень), яка супроводжувала заселення Австралії людьми. Через це Австралія, як і Нова Гвінея, лишилася без придатних для одомашнення місцевих видів ссавців. Єдиний чужоземний ссавець, який прижився в Австралії, — собака, що прибув з Азії (напевно, в австро- незійських човнах) близько 1500 р. до н. е. і закріпився в дикій природі континенту, перетворившись на динго. Корінні австралійці тримали пійманих динго як просто улюбленців, сторожів або навіть живих ковдр, звідки і пішов вислів «ніч на п’ять собак», під яким мають на увазі дуже холодну ніч.

Але вони на відміну від полінезійців не вживали динго/собак у їжу, а на відміну від новогвінейців — для полювання на диких тварин.

Рільництво — ще одна невдача Австралії, котра є не тільки найпосушли- вішим континентом, а й має найменш родючі ґрунти. Крім того, Австралія унікальна тим, що непоборний вплив на клімат усього континенту справляє нерегулярний цикл Ель-Ніньйо та південного коливання (ENSO56), а не регулярне річне чергування пір року, притаманне більшості інших частин світу. Непередбачувані сильні посухи можуть тривати роками, поступаючись так само непередбачуваним зливам та повеням. Навіть зараз, після появи євразійських культурних рослин та вантажівок і залізниць для перевезення продукції харчове виробництво в Австралії залишається ризикованим бізнесом. Поголів’я зростають у сприятливі роки, але гинуть під час посух. Будь-які рільники-зачинателі з-поміж австралійських аборигенів зіткнулися би з аналогічними циклами злетів і падінь чисельності свого населення. Якби в урожайні роки вони осідали селами, збирали врожай і народжували дітей, то ці великі згустки населення потерпали б від недоїдання і мерли голодною смертю в посушливі роки, коли земля може прогодувати значно менше ротів.

Інша вагома перешкода для розвитку харчового виробництва в Австралії — нестача придатних для одомашнення диких рослин. Навіть сучасні європейські генетики не змогли створити хоч одну культурну рослину, за винятком горіха макадамії, із ендемічної дикої флори Австралії. Список потенційно цінних злаків світу — 56 диких видів родини тонконогових, які мають найважче насіння — містить лише два австралійські види, які пасуть задніх у цьому списку (їхнє насіння важить лише 13 міліграмів порівняно із колосальними 40 міліграмів найважчих насінин решти світу). Звісно, це не означає, що Австралія взагалі не мала потенційних культурних рослин або що австралійські аборигени взагалі не могли розвинути тубільне харчове виробництво. Деякі рослини, як-от певні види ямсу, таро й маранти57, культивувалися на півдні Нової Гвінеї і росли в дикому стані на півночі Австралії, де їх збирали аборигени. Далі ми дізнаємося, що аборигени кліматично найсприятливіших зон Австралії рухалися в напрямку, який міг увінчатися постанням харчового виробництва. Проте хоч би яке харчове виробництво виникло в Австралії, воно неодмінно зазнавало б обмежень через брак одомашнюваних тварин, нестачу одомашнюваних рослин і проблеми з ґрунтами та кліматом.

Кочування, мисливсько-збиральницький спосіб життя і мінімальні інвестиції в житло та пожитки — все це були розумні адаптації до зумовленої Ель-Ніньйо і південним коливанням ресурсної непередбачуваності Австралії. Коли погіршувалися локальні умови, аборигени просто переміщувалися в іншу місцевість, де жити було хоч якийсь час краще. Замість того щоб залежати від кількох культурних рослин, які можуть не дати врожаю, вони мінімізували свої ризики, розвинувши господарство, яке спиралося на широкий спектр дикорослої їжі, котра не могла не вродити вся одночасно. Замість коливань кількості населення, яке періодично виходило б за межі доступних ресурсів і недоїдало, вони підтримували кількісно невелике населення, яке розкошувало на надмірі їжі у врожайні роки і мало вдосталь їжі у неврожайні роки.

Австралійський замінник харчового виробництва називають «вогневим рільництвом». Аборигени орудували навколишнім ландшафтом у такий спосіб, щоб збільшувати на ньому врожайність їстівних рослин і кількість їстівних тварин, не вдаючись при цьому до культивування. Таким чином, вони досягали кількох цілей: пожежі виганяли із заростей тварин, яких відразу можна було вбити і з’їсти, а густі хащі перетворювали на відкриті луги, якими було легше пересуватися; луги були ідеальним довкіллям для кенгуру — головної дичини Австралії; пожежі також стимулювали ріст трав’яного покриву, на якому паслися кенгуру, і коренеплодів папороті, якими харчувалися аборигени.

У нашій уяві австралійські аборигени асоціюються із мешканцями пустелі, але більшість із них такими не були. Натомість густота їхнього населення коливалася відповідно до кількості опадів (оскільки остання визначає обсяги дикої рослинної і тваринної їжі на землі) та багатства водної їжі в морях, річках і озерах. Найвищої густоти населення аборигенів досягало в найвологіших і найпродуктивніших регіонах Австралії: річковій системі Муррей-Дарлінг та південному сході, східному й північному узбережжях, а також на південно-західному краї континенту. Згодом ці самі території стали місцями найбільших скупчень населення європейських поселенців сучасної Австралії. Ми ж асоціюємо аборигенів із мешканцями пустель тільки через те, що європейці вигубили або вигнали їх із найбажаніших територій, залишивши недоторканим лише тих із них, які жили на землях, до яких самі європейці не мали охоти.

Впродовж останніх 5 тис. років у деяких із цих продуктивних регіонів відбувалася інтенсифікація методів збирання харчу аборигенами та зростання густоти їхнього населення. В Східній Австралії було винайдено методи перетворення рясного і крохмалистого, але вкрай отруйного насіння сагов- ника на їстівне шляхом вимивання або виброджування отрути. В раніше не використовувані верхогір’я Південно-Східної Австралії в цей час влітку почали регулярно навідуватися аборигени, які живилися не тільки горіхами саговника і ямсом, а й величезними скупченнями сплячих перелітних метеликів-совок