Читати книгу - "Спокута сатани"

119
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 95 96 97 ... 124
Перейти на сторінку:
посмішкою. − Я пишаюсь моїм коханням до такого царя гідності й краси. Гляньте на нього − і гляньте на себе в перше-ліпше люстро. Як ви могли, навіть з усім вашим егоїзмом, уважати за можливе, щоб жінка кохала вас, коли поблизу він?! Відійдіть, ви застуєте світло! Ви кладете тінь між моїм богом та мною!

Коли вона говорила ці безумні слова, то вигляд мала такий дивний, такий неземний, що я, цілком приголомшений, машинально уступився вбік. Вона пильно подивилась на мене.

− Вам теж я можу сказати: прощавайте! − сказала вона. − Я більше ніколи не житиму з вами!

− Ані я з вами, − мовив я рішуче.

− Ані я з вами, ані ви зі мною, − повторила вона, наче вчила напам'ять урок. − Ясна річ, якщо я не житиму з вами, то й ви не можете жити зі мною.

Вона засміялася якось силувано, після чого знову кинула на Лючіо благальний погляд.

− Прощавай!..

Він нічого не мовив у відповідь. У місячному світлі очі його холодно блищали гострим полиском сталі; він посміхався. Вона дивилась на нього з напруженою пристрастю, але він стояв нерухомо, подібний до статуї, − уособлення витонченого презирства й самовлади. Моя ледь приглушена лють вибухнула знов, і я зайшовся в несамовитому реготі.

− Присягаюсь Небесами, нова Венера спокушає непокірного Адоніса! − заволав я. − Шкода, тут немає поета, щоб увічнити таку зворушливу сцену! Ідіть геть, Сибілло! − різким жестом я вказав їй на сходи. − Ідіть геть, якщо не хочете, щоб я вас убив. Ідіть із гордим усвідомленням, що скоїли зло: адже немає нічого дорожчого жіночому серцю, ніж зло! Ви розбили мені життя, ви знеславили моє ім'я; більше ви нічого не можете зробити, це пік вашого жіночого тріумфу! Ідіть геть! Дай Боже, щоб я ніколи більше не бачив вашого обличчя!

Вона не зважала на мої слова, дивлячись тільки на Лючіо. Повільно відступаючи, вона, здавалось, радше відчула, ніж побачила кручені сходи; повернувшись, вона пішла вгору, однак на півдорозі зупинилася, озирнулась і з безумною радістю на обличчі послала Лючіо поцілунок рукою. Усміхаючись, немов примарна жінка з чиїхось снів, вона крок за кроком підіймалась нагору, доки зовсім не зникла остання шлярка її білої сукні.

Ми, я та мій друг, лишилися самі; ми стояли мовчки один проти одного. Коли я зустрів погляд його похмурих очей, мені здалося, що я читаю в них безмежне співчуття; я далі дивився на нього − і щось наче здушило моє горло, перехопивши подих. Його гарне сумне обличчя зненацька здалося мені вогненним: місячний промінь тремтів над його бровами, ніби набуваючи яскраво-червоної барви. У вухах моїх стояв шум, крізь який вчувалася музика, − наче безмовний орган у кінці галереї заграв під незримими руками. Змагаючись із цими оманливими відчуттями, я мимохіть простяг руки до Ріманського.

− Лючіо! − задихався я. − Лючіо, друже! Моє серце розірвалося! Невже я… помираю?..

Щойно я вимовив це, морок огорнув мене, і я знепритомнів.

XXXII

О блаженство непритомності! Воно спонукає прагнути, щоб смерть насправді була цілковитим знищенням. Повне забуття, абсолютна ніщота − мабуть, це було б більшим милосердям для безпритульної людської душі, ніж страшний дар Бога − Вічність, яскравий відбиток тієї божественної подоби Творця, за якою всі ми створені та якої ніколи не можемо стерти з нашої сутності. Я дивлюсь на нескінченне майбуття, до якого я змушений бути причетним, радше з жахом, ніж із вдячністю, позаяк я марнував свій час і пропустив багато надзвичайно сприятливих нагод; мабуть, каяття могло б повернути втрачене, однак робота ця і важка, і прикра.

Легше втратити блаженство, ніж повернути його; і якби, збагнувши всю гірку велич мого сердечного нещастя, я міг померти − тією смертю, якої сподіваються позитивісти, − без сумніву, це було б добре. Але моя непритомність була нетривалою; отямився я в кімнаті Лючіо, найпросторішій та найрозкішнішій з-поміж усіх кімнат для гостей у Віллосмірі; вікна були розчинені, і підлогу заливало місячне світло.

Повернувшись до життя і свідомості, я почув дзвінку мелодію і, втомлено розтуливши повіки, побачив Лючіо, який сидів біля каміна з мандоліною, імпровізуючи ніжні мотиви.

Я був прикро вражений тим, що в той самий час, коли мене гнітить скорбота, він може забавлятися. Коли ми засмучені, нам здається, що ніхто не сміє веселитись, і від самої природи ми вимагаємо жалоби − так диктує нам наша сміховинна зарозумілість. Я ворухнувся на стільці і трохи підвівся з нього; Лючіо, далі перебираючи струни інструмента, промовив:

− Сидіть спокійно, Джеффрі! За кілька хвилин усе минеться. Не карайтеся!

− Не карайтеся! − повторив я з гіркотою. − Чому б не сказати: не вбивайте себе!

− Бо я не бачу потреби давати вам цю пораду тепер, − відповів він холоднокровно. − Зрештою, якби така потреба була, то я все одно навряд чи дав би її вам, оскільки вважаю, що краще вбити себе, ніж каратися. Хоча думки можуть різнитися, я все-таки хочу, щоб ви не дуже переймались усіма цими подіями.

− Не дуже перейматися! − скрикнув я, майже скочивши зі стільця. − Не дуже перейматися моєю ганьбою, моїм безчестям! Ви вимагаєте від мене надто багато!

− Друже, я вимагаю не більшого, ніж вимагають у наш час від сотень чоловіків у «вищому світі». Зважте: ваша дружина втратила будь-який здоровий глузд в екзальтованій, істеричній пристрасті до моєї зовнішності − але не до мене самого: насправді вона не знає мене, вона бачить мене таким, за якого я видаюся. Пристрасть до осіб, гарних на вроду, є спільною помилкою представниць прекрасної статі і минає з часом, як і решта жіночих недуг. Ви не зазнали жодної ганьби, жодного безчестя: публіка нічого не бачила й не чула. Я не розумію, чому ви робите з цього історію! Знаєте, найбільше мистецтво суспільного життя − це приховувати всі невгамовні пристрасті й хатні незгоди від поглядів вульгарної юрби. У себе вдома ви можете робити все, що заманеться: вас бачить лише Бог, а це нічого не означає.

Його очі блиснули глумом, і знов забриніла мандоліна.

− Вам це видається дивним, Джеффрі, − вів далі Ріманський, − але це справді так. Перед світом і товариством ваша дружина, як дружина Цезаря, поза підозрами. Свідками її істерики були тільки ви і я.

− Ви називаєте це істерикою? Вона вас кохає! − промовив я палко. − Вона завжди

1 ... 95 96 97 ... 124
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Спокута сатани», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Спокута сатани"