Читати книгу - "Червоний Голод. Війна Сталіна проти України"

нових мешканців після руйнувань війни, голоду й «чисток», більш як мільйон росіян переїхали до України між 1959 і 1970 роками. У той час, як промисловість в Україні переживала період відбудови й розвитку, російськомовні працівники державного апарату вербували керівні кадри для промисловості на Півночі. Університети, лікарні та інші установи робили те саме. У той же час майже всі інші меншини, котрі все ще проживали в Україні — євреї, німці, білоруси, болгари та греки — асимілювалися з російськомовною більшістю. Селяни, котрі переїхали зі спустошеного села до міст, аби досягти чогось більшого в житті, також часто переходили на російську мову. Як і в XIX столітті, російська мова відкривала можливості та просування. Українську мову асоціювали з провінційною, «відсталістю».[1106]

У 1970-х та на початку 1980-х ідея масового українського національного руху видавалася не тільки мертвою, а й глибоко похованою. Вона жевріла в колах інтелігенції кількох міст. Більшість росіян та чимало українців знову вбачали в Україні лише провінцію Росії. Здебільшого чужинці взагалі не бачили різниці між Росією та Україною, якщо вони взагалі пам’ятали слово «Україна».

Навесні 1933 року Михайло Шолохов, тоді вже визнаний письменник, сів за друкарську машинку в козацькій станиці Вешенська на Дону та написав листа Сталіну. Це було не перше послання вождю. Як патріот і прорадянськи налаштована людина, Шолохов протягом тривалого часу інформував Сталіна про перебіг колективізації в станиці. Можливо через те, що він особисто зустрічався зі Сталіним у Москві, письменник, імовірно, не боявся наслідків від написання таких листів. Його перші повідомлення були короткими, написані власноруч, часто розповідали про незначні події, котрі, на думку автора, відбувалися неправильно. У 1931 році він, стурбований тим, що бачив сам: скрізь на селі від голоду помирали коні та худоба. У 1932 році його непокоїло те, що колгоспники крали насіння із сіялок. Він також повідомив радянському лідерові, що намагання усуспільнити всю худобу зазнали поразки. У деяких місцевих селах «заготівельники» худоби били селян й силоміць забирали в них тварин. Селяни боронилися і в одному селі вбили заготівельника.

Проте навесні 1933 року Шолохов у своєму зверненні раптом наполегливо зажадав невідкладної допомоги: Вешенська опинилася в скруті, Сталін повинен знати, що люди помирають з голоду:

У цьому районі, як і в інших районах, наразі помирають від голоду колгоспники та одноосібники; дорослі й діти пухнуть і харчуються усім, що людина не повинна їсти, починаючи з падалі тазакінчуючи дубовою корою й всіляким болотним корінням.

Далі йшли численні подробиці. Живою літературною мовою Шолохов описав, як селяни відмовлялися працювати, бо «хліб наш, як видно, весь за кордон попливе». Він змалював портрет місцевого партійного секретаря Овчиннікова, котрий заявив: «Хліб треба здобути за будь-яку ціну! Будемо давити так, що кров бризне! Дров наламати, але хліб взяти!». Письменник перерахував методи Овчиннікова, включаючи вилучення насіннєвого зерна та корів, картоплі та солінь — усі ті заходи, котрі передбачали постанови 1932 року на Дону, Північному Кавказі та в Україні.

Шолохов також описав, що сталося з низовими партійними керівниками після «чисток». Тих, хто втратив партійні квитки, заарештували; членів їхніх родин позбавили права на продовольчі картки, й ті голодували. Письменник благав Сталіна відрядити до Вешенської «справжніх» комуністів, в яких було б достатньо мужності, щоб виправити ситуацію. Використовуючи цитати з виступів Сталіна, Шолохов закликав більшовицького лідера допомогти «викрити» всіх, хто бив і катував селян, вкрав їхнє зерно та зруйнував сільське господарство району.

Відповідь Сталіна була безжальною. У двох телеграмах й у власноруч написаному листі він повідомив Шолохова, що йому прикро чути про такі помилки в роботі партії. Він запропонував надіслати конкретну допомогу в станицю та в сусідній Верхньо-Донський район. Але співчуття у відповіді Сталіна не було. Лідер країни вважав, що письменник не бачить повноти проблеми. «Ви бачите один бік справи, — зазначав Сталін, — шановні хлібороби вашого району (і не лише вашого району) провадили “італійку” (саботаж!) і були не проти залишити робітників, Червону армію — без хліба». Ці люди могли видаватися простими селянами, пояснював Сталін, але насправді вели тиху, безкровну й водночас ефективну «війну з радянською владою». Можливо, Шолохову вони здавались безневинними. Якщо це так і було, то письменник глибоко помилявся.

У відповіді Сталіна Шолохову, написаній у розпал голоду навесні 1933 року, повторено ідеї про існування суцільних змов. Про них Сталін писав у персональному листуванні, згадував у промовах та на партійних зборах: ті, хто помирав від голоду, не були безневинними. Навпаки, це — зрадники й саботажники, котрі намагалися підірвати пролетарську революцію. Адже саме вони оголосили «війну радянській владі».

Якщо в 1921 році більшовицькі керівники говорили про селян, які страждали від голоду як про жертв, то в 1933 році Сталін докорінно змінив термінологію. В його тлумаченні ті, хто потерпав від голоду, були не жертвами, а злочинцями. Вони не страждали, а самі були винні в своїй лихій долі. Вони витворили голод і тому заслуговували на смерть. Згідно з таким трактуванням він дійшов логічного висновку: держава справедливо відмовляла їм у порятунку.

Сталін обстоюватиме цю позицію до кінця свого життя. Він ніколи не заперечував (ні в спілкуванні з Шолоховим, ні з будь-ким іншим), що в 1933 році селяни помирали від голоду, спричиненого державною політикою, але ніколи за це не вибачався. Зрозуміло, що він читав повідомлення Шолохова, й вони були для Сталіна достатньо важливими, якщо він на них відповідав. Однак він ніколи не визнавав, що важливі складові його політики — колективізація, хлібозаготівлі й навіть подвірні обшуки й труси, котрі загострили голод в Україні, — були неправомірними. Навпаки, всю відповідальність за нестачу продовольства та масові смерті він переклав на плечі тих, хто помирав.[1107]

Саме ці думки він озвучив на «з’їзді переможців» у січні 1934 року. Сталін засудив націоналізм та наголосив необхідність продовження боротьби. «Ми перемогли куркулів», — заявив він, додавши, що їхня ліквідація ще триває. Агенти старого режиму, «колишні люди», як він їх називав, усе ще можуть завдати багато шкоди. Ба більше, партія має очікувати спротиву від цих «відмираючих класів»: «Саме тому, що вони відмирають і доживають останні дні, вони переходитимуть від одних форм нападок до інших, більш різких форм нападок, апелюючи до відсталих верств населення та мобілізуючи їх проти радянської влади».[1108]

Такий хід міркувань відповідав марксистській логіці про те, що загострення суперечностей, зростання протистояння є передвісниками революційних змін. Іншими словами, смерть мільйонів не означала, що політика Сталіна була провальною. Навпаки, це було