Читати книгу - "Діва Млинища"

Тоді ж Таміла сказала:

— А я б випила кави.

— Взагалі-то на дурняк можна, — несподівано згодилася її подруга.

І ще він дізнається, що обоє навчаються в музичному коледжі, Клементина буде (вже є) скрипалькою, а Таміла — кларнетисткою. Отака дивна в неї професія, є такі, виявляється, на світі навіть у час, який Клема назвала диким капіталізмом. А ще вона спеціально сипала музичними і ще якимись там термінами, відверто знущаючись над несподіваним пригощальником-залицяльником.

Ні, він у спогаді чомусь змістив дві їхні зустрічі. Бо першого разу Назар не повів їх на каву. Причина виявилася ще банальнішою за бажання підклеїти їх — у нього того дня при собі не було грошей. Хіба якийсь дрібняк, якого не вистачить і на три чашки кави, а до кави ще ж належало щось узяти, так він уважав. Коли він це пригадав, своє безгрошів’я, то зробив ганебний вчинок, ганебніший навіть за ті його пару дрібних крадіжок, на четвертій з яких він попався. Він уловив момент і кинувся під арку між двома найближчими будинками. А далі розчинився у чужому старому дворі, переконаний, що ніколи в житті більше не побачить цих музичних дівуль. Перед якими так зганьбився.

Але було щось більше за ту ганьбу, що змусило його через два дні знову прийти на ту саму вулицю, вирахувати, звідки могли дибуляти, швендяти Клемочка й Тамочка. Так дійшов до музичного коледжу. І почав стовбичити напроти виходу, згораючи від пекучого сорому, але пересилюючи себе. Того дня ні в одній, ні в другій групці, котрі з інтервалами вивалили із занять, Клеми з Тамою не виявилося. Мусив прийти вдруге, наступного дня. І таки діждався їх.

Були в тих самих, не вельми дорогих куртках, і тих самих чобітках: Клема в червоних, а Таміла — темно-коричневих.

Клема тільки глянула на нього презирливо, навіть з огидою, як могла, і схопила подругу за руку:

— Ходімо, Міло.

Назар не відстав.

Почув:

— Ну чому до нас клеяться тільки якісь малахольні?

— Я не малахольний, — відповів і пішов поруч з ними.

— А хто ж ви? — спитала Клема. — Ми покличемо міліцію.

І він сказав, що покинув їх тоді, позавчора, чи коли там, бо виявив — у нього немає грошей. Тому й ганебно змився. Просить вибачення, але…

— Значить, зараз у вас гроші є? — звісно ж, запитала Клементина.

— Так, є. На каву й до кави.

— Але в нас немає жодного бажання йти з вами на ту каву.

І знову нарешті озвалася Таміла:

— Підемо, Клемо, з ним на каву, бо цей тип не відчепиться. Він же чесно сказав про гроші.

«Мені треба тебе», — хотілося крикнути Назарові.

Клементина сказала:

— Добре, підемо. Але з однією умовою… Одразу після кави він відклеїться, як і приклеївся. Згода?

Назар погодився. Від тієї кави з музичною розмовою-знущанням промайнуло чотири найщасливіших місяці його життя. Їх можна поділити на кілька періодів. Перший — коли він приходив до того їхнього коледжу, стовбичив з усією дурною впертістю, на яку був здатен, доки вони не виходили, й не проходили мимо, вдаючи, що не помічають, не знають його, не реагуючи на його слова. Пізніше Таміла признається, що так діяти вимагала Клементина. Доки Таміла не збунтувалася і з цього бунту почався другий період. Зустрічі майже без розмов, коли вони просто йшли кудись, частіше не знаючи самі, куди йдуть, їм було добре. Потім був той пустир, на якому Таміла діставала свій кларнет і грала.

Просто грала, а він слухав. Ніколи особливо не любив музику, хіба пісні, такі, що брали за душу (не розумів, чому їх називають блатними), а щоб така музика… Мелодія лилася переважно сумно, наче дзюрчала, він слухав. Слухав і здавалося, що будинки за пустирем наближаються, щоб теж послухати. Йому не подобалася музика, вона наганяла нудьгу, але грала Таміла… Дівчина, з горла, з душі якої добувалися мелодії, які він не розумів, не сприймав, але мовби боявся сполохати, як дивних птахів, котрих уперше побачив і намагається пригадати, як їх звати.

— Тобі ж не подобається, правда?

Питання Таміли його злякало.

— Я не знаю. Правда… Але ти ж граєш.

— І не має значення — що?

— Майже.

— Майже… Отже, щось подобається?

— Ти…

— Ой, як смішно…

— Ні.

— Що — ні?

— Не смішно. І не сумно. Добре.

— Найсмішніше те, — сказала вона, — що й мені добре.

Йому було тривожно на душі. Треба було починати нове життя, а Назар не знав, як. Влаштуватися на роботу, але яку? Вантажником? Поступити переростком в якесь училище, де навчають робітничих спеціальностей? Тепер був третій період їхніх стосунків, коли зустрічалися рідше, розмовляли, згадували дитинство і Назар боявся сказати щось таке, що сполохає цю дівчину, раз і назавжди обірве їхнє дивне спілкування.

Дивне, але без нього він уже не міг жити.

У Таміли була тільки мама, викладачка музичної школи в місті на Полтавщині. Вона розповідала про неї з якоюсь особливою ніжністю. І трохи сумом. Бо мама мала б стати, на її думку, відомою піаністкою, і не стала. Зустріла хлопця, водія-далекобійника, від якого тільки й лишилася вона, Таміла. Він не повернувся з якогось рейсу, тобто повернувся, щоб лише розрахуватися з роботи, бо в далекому місті, десь у Прибалтиці, знайшов своє щастя.

Як було розказати цій дівчині про свою сім’ю? Як привести в неї цю дівчину? Він щось вигадував, розповідав про школу, про те, що працював на будівництві… Іноді виникало бажання розповісти геть усе — і про життя своє непутнє, безтолкове, тепер він це розумів, і про колонію, і про пияка-батька, і про матір, а далі — будь що буде. Стримувало, щось стримувало, і те щось було коханням до Таміли, побоювання її втратити. Таміла якось зізналася, що пережила вже закоханість, сказала, що вже не дівчина, він мусить це знати… Ця дивна, більш ніж дивна, як для їхнього часу, щирість, якась обеззброююча наївність його зворушили і… І мовби зв’язали по руках і ногах. Потрібно було в душі посміятися, але сміх не приходив. Знав одне — цю дівчину він ніколи не втратить, не повинен, не має права втратити.

Тут у його житті, сумнівах, сум’ятті, бажанні щось змінити, прийняти якесь кардинальне рішення й виник цей сусід-професор. З пропозицією про крадіжку. Якоїсь дурної, але потрібної йому карти. Виник шанс отримати цілу тисячу доларів. Вони були йому вкрай потрібні. Зробить ту крадіжку в далекому селі на забутому Богом Поліссі й на цьому остаточно зав’яже. Гроші були потрібні на одежу, бо