Читати книгу - "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"

неї був мотив. Король не запросив відьму на свято – на день народження принцеси, і тому вона образилася.

– А який мотив у блискавки?

– У блискавки?

– Так, у блискавки. Вона нашу машину зламала і всіх приспала: маму, тата, бабусю Сашу, Діану.

Іван задумався. Він не знав – ні як солдат, ні як адвокат – який може бути мотив у тих, хто розстріляв машину з безневинними людьми.

– Яно, нам потрібно поквапитися.

– Я піду, тільки коли ти мені розповіси казку!

– Добре, – погодився Іван. – Але казку вибираю я. І доки я розповідаю, ми разом будемо повзти. Домовилися?

– Так.

– Тоді лягай поряд. Будемо, як дві зміючки, лізти.

Порівняння зі зміючками Яні, вочевидь, сподобалося, і вона влаштувалася під боком в Івана.

«Добре, що дівчинка в джинсах, – подумав він. – Хоч коліна будуть цілі». З сумки з речами він дістав тонкий спортивний светр із довгими рукавами і насилу змусив одягнути – Яна не хотіла піднімати поранену руку; було дуже боляче, але вона, однак, не плакала, лише чинила слабкий опір.

– А тепер казочку, – скомандувала.

– Ну, слухай, – сказав Іван і почав потихеньку повзти. – Жили-були дід і баба. Були вони бідні, дітей не мали, і ось говорить дід бабі: «Пошкреби, бабо по засіках, помети віником, назбирай борошна, заміси тіста і випечи нам Колобка». Пішла баба по хатині з віником: по засіках пошкребла, віником помела, назбирала борошна, замісила тіста, в піч поставила…

Івану повз і ловив себе на думці, що як добре, що він має доньку приблизно такого ж віку, як Яна, і як добре, що йому інколи доводиться читати їй на ніч казки. Хто б міг подумати з дорослих, що казка на ніч – це настільки життєво необхідно?

За дві години Іван проповз десь сто метрів. За цей час він устиг розповісти, окрім «Колобка», «Ріпку», «Рукавичку» і двічі – «Сплячу красуню» на біс. Повзти і говорити одночасно виявилося дуже складно, тому Іван спочатку проповзав два-три метри, приминаючи траву і прокладаючи дорогу, потім по цій стерні до нього підповзала Яна, і він розповідав наступний епізод. Яна лягала поруч, притискалася – їй було страшно і холодно – і уважно слухала. Інколи, відпочиваючи, вони грали в зірочки – хто зможе скласти із зірок більше сузір’їв-звіряток. Яна весь час вигравала з розгромним рахунком. Іван намагався повзти вздовж дороги, орієнтуючись на запах стигнучого гудрону, хоча з того часу, як розстріляли машину – близько 16.00 – досі по ній не проїхало жодного транспортного засобу. Гудіння бетеерів він почув здалеку. Те, що машина йшла не одна, він розібрав добре. Напевно, йде колона. Значить, він устигне доповзти до краю дороги і якось дати про себе знати. Але як? Іван уперше в житті пошкодував, що не курить. Мав би запальничку або сірники, то запалив би траву або одяг, а так можуть і не побачити в темряві. В той момент йому здалося, що всі неприємності позаду. Звісно, він хотів, щоб це йшла українська колона, але, за великим рахунком, він був радий будь-якій, аби тільки передати дівчинку лікарям. Він здолав метрів зо два, не більше, як повз промчало два бетеери без пізнавальних знаків, Іван навіть не встиг здивуватися. «Не може бути, – подумав він у відчаї, – не може бути!» – і знесилено опустив голову в траву.

– Дядьку Ваню, не плач, – Іван розплющив очі. Здається, він на якийсь час знепритомнів. – Мені страшно, погрій мене, – Яна лежала поруч і міцно обіймала тонкою рукою солдата за шию.

– Я ж тобі наказав нікуди не ходити! – розсердився Іван.

– Я лежала-лежала, а потім злякалася, – дівчинка сіла і показала рукою в напрямку села, – і пішла тебе шукати.

Іван насилу підняв голову і поглянув туди, куди показувала Яна. Метрів за триста-чотириста від них, а може, й за кілометр – йому важко було оцінити відстань точно – яскраво горіло вогнище, вихоплюючи з темряви два бетеери. Довкола вогнища ходили люди і досить гучно, не намагаючись залишитися непомітними, розмовляли і сміялися.

«Росіяни. І бетеери такі самі, що по нас лупили – без маркування». Іншого виходу, як намагатися дістатися до них, Іван не бачив.

– Яночко, послухай мене, – звернувся він до дівчинки. – Бачиш, там вогник горить?

– Так.

– Це хороші дядечки палять вогнище. Ти хочеш пити?

Яна мимоволі облизнула губи:

– Та-ак. Дуже.

– Потрібно підійти до цих дядечків і попросити у них чаю. А потім ти покажеш їм своє плечико і віддаси телефон і ось цей папірець, – Іван дістав із кишені мобільний і свідоцтво про народження. – Якщо будуть запитувати про маму і тата, покажеш, де вони сплять і розповіси про блискавку. Добре?

– Добре!

– Тоді йди.

– Не повзти?

– Ні, ніжками.

– Я без тебе не піду!

– Яночко, я ж не можу ходити, у мене ніжка болить.

– Я одна, однак, не піду, там темно. Мені страшно.

– Я за тобою слідом поповзу, добре?

– Ні, – не погодилася дівчинка. – Тоді і я поповзу.

Іван посміхнувся і зітхнув. Як важко.

– Давай так зробимо: ти йдеш трішечки, потім зупиняєшся і мене кличеш. Я відгукуюся – ти йдеш далі. Коли підійдеш до дядечків ближче, ти обов’язково одну ручку вгору піднімеш і гучно скажеш: «Допоможіть мені, будь ласка!» Запам’ятала?

– «Допоможіть мені, будь ласка!» Все?

– Ну, можеш ще сказати: «Я поранена!»

– «Я поранена».

– Молодець. Тепер іди.

– А ти точно за мною поповзеш?

– Обіцяю.

Хмари, як назло, заволокли весь небосхил, кудись подівся місяць. Лише вдалині мерехтіло вогнище, єдине світло, яке допомагало дівчинці орієнтуватися. Іван вирішив відправити її одну з багатьох причин: докричатися б вони не докричалися – не почують, та і невідомо, як би відреагували ті, що біля вогню. Могли ж і постріляти в темряву, так, про всяк випадок, щоб виключити ризик, хто їх знає, тих росіян. А якщо Яна зможе підійти ближче і звернути на себе увагу, то стріляти точно не будуть. Почують, що голос дитячий, напоять чаєм і відвезуть, швидше за все, в село.

Яна пройшла не більше п’ятдесяти метрів, Іван здолав два.

– Дядько Іване! – покликала.

– Що? Я тут! Йди далі! Не зупиняйся!

І тут небо осяялося спалахами, і пролунав знайомий звук реактивної артилерії. «Гради» працювали кудись на південь, але залпи пролітали просто над головами. Яна закричала і щодуху кинулася назад. Іван спостерігав, як вона біжить, бачив, як спішно гасять вогнище росіяни, чув, як вони заводять бетеери і рушають з місця. Єдине, чого він не розгледів – в який бік вони поїхали. Та й неважливо. Безвихідність