Читати книгу - "Божа кара"

запчастин, ні труб, ані шиферу. Все по блату, все з-під поли.

Та мало того, що гостюють довсеру, ще й кожному — гостинця додому. Кабанчика з ферми, меду з колгоспної пасіки, коропців із ставка.

Зоотехнік, такий же молоденький та ще й як слід необучений, невдовзі й заяву подав. За власним бажанням. Бо не знав уже, під яку статтю кабанчиків списувати. А то й молочних бичків. Не кажучи вже про гусей та курей. Що їх лисиці тягали десятками.

— Робіть що хочете, а я в тюрму не збираюся!

— Ну й забирайся к чортовій матері! З своїми руками чистенькими. Ми грамотнішого свиснемо.

Цей уже не боявся нічого. У цього й вовки завелися. А лисиці так ті табунами ходили.

Згодом не витримала, збунтувалася Люба. Це ж легко сказати: щотижня гостей повна хата! Руки одвалювались: готувать, прибирать, подавати.

— Або я, або гості! Приведеш — на поріг не пущу!

Пробував пояснити, що не для себе — для колгоспу старається. Для народного блага. Та хіба жінці щось утовчеш? Дістав брезентини, став водити гостей на природу. На лужечок до озера — сьорбати юшку. В лісок на галявину — смакувать шашликами. На курячі пупи, на карасі у сметані, на вареники, що плавали в маслі. Під коньячок, під горілоньку. Обпивалися, об’їдалися — колодами на травичці одлежувались.

Зате його в усіх установах районних, а пізніше і в обласних стрічали як рідного. Що не попросить — з-під землі діставали. Ну й він, звісно, не з порожніми руками являвся: машина задком землю орала.

Ну, а в Києві — там народ посолідніший.

Поламався капітально комбайн перед жнивами — хоч плач, хоч кричи. Сюди-туди мотонувся: треба їхать до Києва. Добився аж до заступника міністра, той ні пообіцяв, ні відмовив: сказав, що треба подумати.

— Ти от що: заскоч до мене додому ввечері. Там потолкуємо.

Ригорович — за коньяком найдорожчим. Ригорович із шофером всю закуску, що привіз у машині, в квартиру міністерську попер.

Замміністра Ригоровича одразу ж на кухню повів (жінка визирнула, грюкнула дверима сердито).

— Ну, куди я оце, що ти навіз, кластиму? Бачиш, який холодильник?

Ще й дверцята відкрив, старенький «Донбас» демонструючи.

Стали пити-закушувати, чим колгоспний бозя послав. Ригорович обережно на комбайн натякає, хазяїн на холодильник мову переводить. Німецький. Імпортний. Що стоїть на базі. На нього чекає. А в нього грошей катма.

— А комбайн — це тобі не сіялка-віялка. Всі комбайни на обліку строгому… Та де вже тебе дівати: приїжджай через тиждень, щось, може, й придумаємо.

Поїхав ні з чим. Перед цим ще на базу навідався: на заморське диво помилуватись. Ціна — о-йо-йой! Але що ж мав робити, коли без комбайна, хоч одразу готуй сухарі.

І — пан чи пропав — посушивши з бригадиром голови, вигорнув гроші з колгоспної каси та й купив холодильник німецький.

Гроші ж на шифер списали. Ферми перекривати.

Отак зустрічав щедро гостей і рік, і другий, і третій Ригорович. Всі проблеми вирішуючи мимохідь. З прокурором і з тим подружився. З отим, що і чхнути не встигне, як з усіх кінців району йому «Будьте здорові!» — голови колгоспів гукають.

А потім — ледь не урвалося…

Почалась антиалкогольна кампанія. Що її Горбачов розкочегарив. Виноградники до пня повирубували, фабрики, що гнали горілку, на безалкогольні напої перекваліфіковували. Самогонщиків до в’язниць пакували. З вертольотів навіть принюхувались, що п’ють на весіллях. Начальство, яке звикло випивати й закушувати, животи попідтягувало.

Забудь про галявини. Забудь про лужечки. Серед дерев найгустіших помітять, серед очеретів найвищих вгледять.

Хоч у петлю головою Ригоровичу.

Мудрі голови й нагадали про яр серед лісу колгоспного. Що в ньому партизани під час окупації од німців ховалися. Чорт ногу зламає, в той яр пробираючись.

Дістав дачний будиночок, у найдальшому кінці яру поставив, стежку до нього проклав. «Тропу Хошіміна». У будиночку тому і стіл на двадцять персон, і лави широкі під керівні задниці, і мангали під шашличок, і казанище під юшку, і стаканчиків батареї, тарілок-мисок незліченно, — нічого для дорогих гостей не забуто.

А щоб хтось не застукав — при самій дорозі, на тополі найвищій, — пункт спостережний.

Ще зранку в той день, коли гості мали приїхати, Іван, сторож колгоспний, «по совместітєльству» на тополю ту видирався. Сидів пугачем до пізнього вечора, щоб якась мана не застукала.

Мавпою видиратись-спускатись навчився.

Та якось не встерігся — на суху гілляку обперся. Шаснув донизу — ребра потовк. Одвезли до лікарні, провалявся два місяці в гіпсі. Головний лікар на прохання Ригоровича скликав комісію, признали інвалідом другої групи, пенсію вибили (усе село тій пенсії заздрило), зажив на повну губу «інвалідом труда». Мало що пенсія, ще й Ригорович не забуває: все, що треба, виписувати.

— Ти хоча б мордяку таку не наїдав, — якось зауважив. — Бо скостять інваліда — пожену на роботу.

— Та я ж старався, Ригоровичу…

Потроху-потроху оточив себе тими, що «старалися». Що за нього у вогонь і у воду. Актив кишеньковий. Не треба й командувати — досить бровою повести.

Давно уже звикнув, що його слово — закон.

Та й як тому слову законом не бути, коли без Ригоровича кроку не ступиш.

Город зорати — Ригоровичу кланяйся.

Пшеницю зібрати — паняй до Ригоровича.

Дровець з лісу на зиму — знову ж Ригорович.

А машину: до млина змолоти пшеницю на борошно. А дерть для свиней та для птиці. А на базар. А в лікарню…

Знову ж таки Ригорович!

Все на ньому замкнулося.

І коли землю розпаювали та акти на людей повиписували і Ригорович ті акти замість того, щоб людям роздати, у сейф заховав — ніхто і не писнув.

І коли котедж собі надумавсь споруджувати. Двоповерховий, на вісім кімнат, з літньою кухнею й гаражем під «Волгу» вже власну (нова-новісінька «Волга», їздив колгоспною, а цю беріг, хіба що у відпустку з сім’єю до моря)… Коли заробітчани-гуцули замість того, щоб колгоспний тік будувати, день і ніч будинок той зводили… Жоден рота не розтулив. Перемовлялися потай, головами хитали осудливо, а щоб уголос та ще на зборах спитати про цеглу, що її тільки на собори пускати, чи вікна дзеркальні, або черепицю червону замість сірого шиферу, та все, вважайте, за безцінь, якщо бухгалтерії вірити, то таких охочих — питати — щось не знаходилось.

Запанів, роз’ївся Ригорович — уже йому тісно і в «Волзі». І Люба не одставала од нього: щоразу сукні, спідниці розпорювала. Сідало наїла квадратно-гніздове: в двері тільки боком пролазить. Свій «актив» теж завела: забула, з