Читати книгу - "Шістка воронів"

Вони не такі, як слова. Вони… вони не плутаються.

— Якби тільки можна було розмовляти з дівчатами рівняннями.

Запала довга мовчанка, а потім, не відводячи очей від виїмки, яку вони зробили в кільці, Вілан запитав:

— Лише з дівчатами?

Джаспер поборов усмішку.

— Ні. Не лише з дівчатами.

Було справді прикро, що всім їм, імовірно, доведеться загинути цієї ночі. Годинник Старійшин почав вибивати одинадцяту. Стрілець зустрівся поглядом із Віланом. Їхній час вийшов.

Джаспер стрибнув на ноги, намагаючись змахнути металеві шматочки зі свого обличчя й сорочки. Чи витримає кільце достатньо довго. Чи занадто довго? Їм залишалося тільки почекати й дізнатися.

— На позиції.

Вілан зайняв своє місце біля правої ручки лебідки, а Джаспер ухопився за ліву.

— Приготувався почути звук, котрий стане нашим вироком? — поцікавився він.

— Ти ніколи не чув, як кричить мій татко, коли розлютиться.

— Це почуття гумору щораз більше пасує до Бочки. Якщо ми виживемо, я навчу тебе лаятися. На мій рахунок, — віддав команду Джаспер. — Нехай Льодовий Двір почує, що прийшли Покидьки, щоб кинути йому виклик.

Хлопець полічив від трьох до нуля, і вони почали крутити лебідку, обережно пристосовуючись до швидкості одне одного, не спускаючи очей з ослабленого кільця. Джаспер чекав якогось громового гуркоту, але, крім кількох скрипів і брязкань, механізм не видав ані звуку.

Повільно ворота кільцевої стіни почали підійматися. П’ять дюймів. Десять дюймів.

«Можливо, нічого не станеться, — подумав Джаспер. — Може, Матаяс набрехав або всі ці оповідки про Чорний Протокол просто вигадка, щоб люди навіть не намагалися відчинити ворота.»

Аж раптом забили дзвони Годинника Старійшин — голосно й полохливо, високо й наполегливо. Їхня луна ширилася, наче хвиля, що накочувалася на берег, звуки наштовхувалися один на одного, ревіли над Льодовим Двором, крижаним ровом, стіною. Сирена Чорного Протоколу запрацювала. Шляху назад уже не було. Вони одночасно відпустили ручки лебідки, дозволяючи воротам упасти з гуркотом на місце, але кільце все ж витримало.

— Ну ж бо, — благав Джаспер, умовляючи упертий метал. Кращий Творець напевно швидко впорався би з цією роботою. Творець під дією парем перетворив би кляте кільце на набір ножів для стейків і встиг би ще випити філіжанку кави. Але Джаспер не був жодним із них і його майстерності бракувало. Він ухопився за кільце й повиснув на ньому, використовуючи всю свою вагу, намагаючись добряче натиснути на метал. Вілан зробив те саме, і на якусь мить вони зависли, тягнучи за кільце, як двійко божевільних білок, котрі забули, як лізти вгору. Тепер вартові могли увірватися у двір будь-якої секунди, вони мусили припинити це безрозсудство й захистити себе. Ворота досі працювали. Вони провалили завдання.

— Може ти спробуєш заспівати на них? — втративши надію, буркнув Джаспер.

І тієї миті, востаннє заперечливо здригнувшись, кільце луснуло.

Джаспер із Віланом попадали на підлогу, коли ланцюг проскочив крізь їхні руки. Один його кінець зник у стіні, а другий змусив обертатися руків’я лебідки.

— Ми зробили це! — вигукнув Джаспер, перекрикуючи лемент дзвонів, зненацька захоплений десь між збудженням і жахом. — Я прикрию тебе. Займися лебідкою.

Стрілець звів гвинтівку й притисся до оглядового віконця в кам’яній стіні, котре дозволяло побачити двір. Хлопець приготувався зустрітися з хаосом, коли все полетить під три чорти.

33

Інеж

Б’Є ПІВ НА ОДИНАДЦЯТУ

— То як довго нас змусять тут чекати? — поцікавився чоловік в оксамиті винного кольору. Вартові проігнорували його запитання, але інші гості, котрі разом з Інеж скупчилися біля входу, ремствували, висловлюючи своє незадоволення. — Я потрапив сюди за великі гроші, — продовжував він, — і про те, що я весь час тупцюватиму біля вхідних дверей, не йшлося.

Вартовий, що стояв найближче до них, занудним, монотонним голосом продекламував:

— Люди на контрольно-пропускному пункті зайняті іншими гостями. Щойно вони звільняться, вас проведуть назад крізь кільцеву стіну й затримають на пункті пропуску, поки вашу особу не буде встановлено.

— Затримають, — перекривив його оксамитовий чоловік. — Як злочинців!

Інеж слухала ці суперечки більшу частину години. Вона кинула швидкий погляд на внутрішній двір, котрий вів до брами в кільцевій стіні посольства. Якщо вона збиралася зробити так, щоб план спрацював, їй потрібно бути розумницею й залишатися спокійною. Якщо не зважати на те, що плану майже не було й вона аж ніяк не почувалася спокійно. Упевненість і оптимізм, які вона відчувала незадовго до цього, кудись випарувалися. Інеж чекала, перевіряючи очима натовп, а хвилини спливали. Коли годинник вибив три чверті, дівчина зрозуміла, що більше чекати не може. Вона мусить діяти просто зараз.

— З мене досить, — сказала Інеж голосно. — Ведіть нас до пропускного пункту або дозвольте йти.

— Вартові на пропускному пункті…

Інеж рушила вперед, стала попереду групи людей і сказала:

— Нас усіх уже нудить від цих відмовок. Проведіть нас крізь ворота й змиріться з цим.

— Тиша! — віддав команду охоронець. — Ви тут лише гості.

Дівчина штовхнула його пальцем у груди.

— То поводьтеся з нами, як із гостями, — сказала вона, щосили намагаючись наслідувати Ніну. — Я вимагаю, щоб мене негайно відвели до воріт, ти, велетенський білявий йолопе.

Вартовий схопив її за руку.

— Тобі так не терпиться до воріт? Ходімо. Ти не повернешся через них.

— Я лише…

Раптом у ротонді пролунав інший голос:

— Зупинися! Гей ти, я сказала, припини!

Інеж відчула запах її парфумів — лілії, вони пахли кремово й насичено, густим золотим ароматом. Дівчину ледь не знудило. Гелін Ван Уден, власниця й володарка «Звіринцю», «Будинку екзотики», де за відповідну ціну світ ставав твоїм, проштовхувалася крізь натовп.

Хіба вона не казала, що Цьоця Гелін любить справляти враження?

Вартовий налякано виструнчився, коли Гелін випхалася до нього.

— Мадам, вашу дівчину повернуть вам, коли закінчиться ніч. Її папери…

— Вона не моя дівчина, — відрубала Гелін, злосливо примруживши очі. Інеж застигла нерухомо, але навіть вона не могла зникнути, коли не було, куди йти. — Це Мара, права рука Каза Бреккера й одна з найбільш горезвісних бандиток Кеттердама.

Люди навкруги почали витріщатися на дівчину.

— Як ти насмілилася прийти сюди, удаючи жрицю мого будинку? — просичала Гелін. — Будинку, котрий одягав і годував тебе? І де ділася Аджала?

Інеж розтулила рот, але паніка всередині наростала, стискала горло, придушувала слова, перш ніж вони зривалися. Здавалося, язик занімів і перетворився на якийсь непотріб. Вона знову дивилася у вічі жінці, котра била її, знущалася з неї, спочатку купила її, а потім продавала знову й знову.

Гелін схопила дівчину за плечі й почала трясти.

— Де моя дівчина?

Інеж опустила погляд на пальці, котрі вгризалися в її плоть. На