Читати книгу - "Королева пустелі"

Та вже було запізно: турецький воєначальник Халіл-паша принизливо відхилив спробу його підкупу. 29 квітня, після 147 днів облоги, турецькі солдати нарешті змогли прорватися в місто Ель-Кут і захопили своїх супротивників у полон. Чотири тисячі британських солдатів, знесилених голодом, пізніше помруть від каторжних робіт і форсованого маршу. Місцеві жителі Ель-Кута, які й так стали нещасними жертвами ситуації, натерпляться ще й жахливого ставлення від переможців; зрештою цього багато верств арабського суспільства будуть налаштовані проти будь-якого втручання з боку британців. Лоуренс з Гербертом повернулися до Басри. Тепер вони стали ще більшими персонами нон-ґрата, однак Лоуренс усе ж затримався в компанії Ґертруди ще на декілька днів. Схвильований ситуацією в Месопотамії, Г’ю написав Ґертруді листа, повідомляючи про розповсюджену в Англії критику стосовно того, що керівництво Басри та Делі «абияк довело справу до кінця». Ґертруда відповіла на це зауваження із запалом і загальними перспективами на майбутнє, однак не виявила ні краплі сліпої прихильності, яку можна було б очікувати від досвідченого політичного діяча, яким вона ставала:

«Ми поспішно накинулися на цю справу, як завжди, знехтувавши детально продуманим політичним планом. Ми сприймали Месопотамію як окрему територію, замість того, щоб розцінювати її як частину Аравії; її політика невіддільно поєднана з важливим і масштабним арабським питанням, яке, безумовно, показує свої зовсім різні сторони, залежно від того, під яким кутом на нього дивитися, однак вона все одно залишається тим самим неподільним блоком. Координування арабської політики та створення керівних установ Аравії потрібно здійснювати тут, на місці... однак цього не було кому досі зробити, ніхто ніколи про це не думав, це поклали на наших людей в Єгипті, які, наперекір енергійній опозиції з боку Індії та Лондона, розробили масштабний план, що зрештою стане, і я в цьому переконана, основою наших стосунків з арабами. Що ж, досить уже про політику. Просто, коли хтось говорить, що ми абияк довели справу до кінця, я починаю лютувати. Діємо абияк! Авжеж, ми пхаємося по крові та сльозах, які ніколи не повинні були пролитися».

Ґертруда закінчила збір інформації про племена з боку Месопотамії. У неї зав’язалася взаємна повага з сером Персі Коксом, який пізніше написав про цей період:

«Військове керівництво вирішило, що служба, заради якої її направили до Басри, виконана настільки, наскільки це було можливо на той час, а оскільки особу її статі дещо складно влаштувати на постійну роботу до головного штабу діючої армії, їй запропонували перейти на службу до мене, головного офіцера з питань політики, і вона з радістю погодилася».

Ґертруді вдалося двічі себе зарекомендувати в його очах — її подорож до Хаїля та обід з генералами — і тепер Кокс вважав її незамінною. Ґертруда не лише невтомно працювала, а й неодноразово виручала, вивчаючи та приймаючи його гостей-шейхів з усієї Месопотамії. Ґертруда відсіювала неважливих шейхів, а всіх решту направляла до кабінету Кокса з короткою візиткою, де зазначала назву племені, звідки вони прийшли і чого хотіли. Кокс надав їй офіційного статусу помічника офіцера з питань політики і звання східного секретаря. У своєму листі до Чирола Ґертруда побіжно згадала про своє підвищення, однак її радість з цього приводу була очевидною:

«Мені ніколи не спало б на думку розповідати вам, що я тепер ПОЗПП [помічник офіцера з питань політики], адже це зовсім неважливо... Сер Персі надав мені звання, тому що все набагато простіше, коли у тебе є конкретна офіційна посада — хоча я думаю, що в той момент його головною метою було уповноважити себе більшою владою наді мною! Не маючи певної посади, я завжди привертала б до себе зайву увагу. Оскільки тепер я офіцер ІЕВД [Індійських експедиційних військ „Д”], я маю право на безкоштовне житло, харчування й догляд, якщо раптом занедужаю. Тож я офіційно працевлаштована... А ще, знаєте що, я отримую чималу зарплату — 300 рупій щомісяця — а це значно більше, ніж я коли-небудь розраховувала заробляти».

Ґертруда працювала не лише на Кокса, а й на його працьовитого заступника — капітана, а пізніше підполковника сера Арнольда Вілсона, кавалера ордена Індійської імперії ступеня «Лицар-командор», одного з найгрізніших і найексцентричніших творців імперій на Близькому Сході. Це був чоловік з міцною статурою та густими чорними вусами, який дотримувався способу життя спартанського самозречення. Під час своїх подорожей він любив спати на землі, не користуючись ні ліжком, ні наметом, і щодня читав Біблію.

Він міг проходити верхи по бездоріжжю по 160 кілометрів на день, а коли доходив до річки, то не переходив її містком, а перепливав. Одного разу, коли Вілсон повертався додому в Англію, він заощадив на вартості переправи, найнявшись на роботу кочегаром судна й підкидаючи вугілля по шістнадцять годин на добу. З корабля він зійшов у місті Марсель, там купив велосипед і проїхав на ньому решту півтори тисячі кілометрів до рідного міста Вустер. Спочатку вони з Ґертрудою ладнали дуже добре: «Він... найдивовижніша у світі людина, йому 34 роки, і він геніальний. У нього чудово розвинуті як розумові, так і фізичні здібності — а це велика рідкість. Я схиляю перед ним голову — він найкращий з усіх колег і зможе зробити блискучу кар’єру. Ніколи в житті не зустрічала нікого з такими унікальними здібностями». Однак його імперіалістичні догматичні погляди рано чи пізно мусили стати між ними.

На початку 1916 року військове міністерство нарешті змогло взяти під свій цілковитий контроль Месопотамію і ввело на її територію війська, авіацію, артилерію й військово-транспортні засоби. Було вже занадто пізно, щоб запобігти стражданням Ель-Кута, однак це змогло вразити ще одного важливого гостя, який навідався до Басри в листопаді, еміра та хакіма південної частини Неджда, Абдулу Азіза Ібн Сауда. Він приїхав ледь не з королівським візитом й уважно оглянув сучасний науковий світ військових дій, на який перетворилося місто. Якщо й був якийсь арабський лідер, з яким Ґертруда бажала познайомитись, але так досі й не змогла, то це саме він — харизматичний грізний воїн, нащадок імама, суддя, володар і правитель. Він був непохитним лідером фундаменталістського ваххабізму, основною метою якого є повернення до істинного Ісламу пророка Моххамеда під суворим керівництвом закону Шаріату. Коли Ібн Саудові було п’ятнадцять років, Рашиди прогнали плем’я Саудів і захопили місто Ер-Ріяд, зробивши його своєю столицею. У віці двадцяти двох років Ібн Сауд очолив військо з вісімдесяти вершників, наданих його союзником проти Рашидів, шейхом Кувейта, і вночі напав на Ер-Ріяд; у супроводі восьми обраних