Читати книгу - "Зазирни у мої сни"

батька. Хоча ні, таки відрізняюся: батько принаймні не присягався над моїм ліжком зробити все для мого захисту.

Найгірше — я не уявляв, як усе виправити. Час не повернути назад, Аймонт тепер знає, що нам відомо про нього, від цього нікуди не подітися й це може обернутися бозна-чим: ще гіршими кошмарами, новими нападами агресії, епілептичними чи схожими на епілептичні напади — та чим завгодно. І кого слід звинувачувати в цьому? Доктора Далтона? Лізу Торнтон? Чи, може, Єву?..

А ще пам’ятаю, як у безнадійно заплутаному клубкові думок у моїй голові раз у раз проскакували каламутні здогадки про те, де я міг бачити чоловіка з ромбоподібною плямою на правій щоці. Втім, мені ніяк не вдавалося за них ухопитися.

84

Теодор заснув перед телевізором у спальні на другому поверсі балтиморського відділення УНТ ЦРУ за кілька хвилин після десятої вечора. Я обережно взяв його попід руки й, відтягнувши від краю ліжка, поклав на подушку. Потім ще півгодини, погасивши все світло, крім нічника, сидів на дивані та стежив. Зрештою, не роздягаючись, ліг поряд.

Півтемрява та моральне виснаження немов мотузками тягнули мене до сну. Два чи три рази я зісковзував у дрімоту, та майже відразу підхоплювався, здригаючись, наче від удару різкою, та сторожко зиркаючи на сина. Нічого не змінювалося. Тео, перевернувшись на живіт, безтурботно посопував.

О пів на дванадцяту прийшов Енді Далтон. Легенько постукавши, прослизнув до спальні та поцікавився, що в нас. Кілька хвилин ми стояли над ліжком, роздивляючись Теодора, після чого на запрошення Далтона подалися до його кабінету (в кімнаті для спостережень залишилася Меллорі). Далтон жестом запросив присісти та запропонував віскі. Я не відмовився. Відкоркувавши пляшку чорного бурбона Heaven Hill, доктор хлюпнув бурштинового напою у два невисокі келихи. Ми вмостилися по різні боки робочого стола й майже годину обговорювали, як саме примарний чоловік із Теодорового сну довідався, що за ним підглядають, та чому так вороже відреагував на це.

О пів на першу я повернувся до спальні. Голова Теодора з’їхала з подушки, замість плюшевого Юаня він тулив до себе зім’ятий кут ковдри, проте в усьому іншому нічого не змінилося. Я скинув джинси, стягнув із себе футболку, акуратно вклав голівку Тео назад на подушку, а тоді, не вкриваючись, витягнувся на спині.

Тепер — після Heaven Hill — спати не хотілося. Я лежав, посмикував ступнею та міркував про те, як бути далі. Ще раз надягнути на сина шапочку з мікроелектродами я не дозволю. Логічно, що після такого ФБР довго мене не терпітимуть. То що тепер? Вертатися до України? Далебі не найгірший варіант — за умови, що спровокований Аймонтом спалах агресії більше не повториться. З іншого боку, я не хотів їхати зі США. В Україні на мене ніхто не чекав, і кращої допомоги для Тео, крім як тут, мені не знайти…

О третій ночі мене розбудив звук телефона.

За більше ніж місяць в Америці мені ніхто не телефонував, тож, навіть прокинувшись, я все ще гадав, що сплю й настирливе деренчання смартфона мені примарюється. Телефон стих, але згодом завівся вдруге, тож я нарешті збагнув: звук мені не ввижається. «Хто?» — ривком сів у ліжку. Потрусив головою та швидко перебрав людей, яким відомий мій американський номер. Їх було лише двоє — Ліза Джин Торнтон і мама. Навпомацки діставшись до джинсів, я витягнув із кишені свій Samsung. Телефонувала мама.

— Алло! Мамо?

— Це я, Мироне.

— Почекай, зажди секунду! — стрибаючи то на одній, то на іншій нозі, я втиснувся в джинси та, як був, із голим торсом вислизнув у коридор. Боявся розбудити Теодора. — Все, слухаю тебе!

Мама сказала:

— У тебе там зараз ніч?

Я здивувався пригніченості в її голосі.

— Це неважливо. Що трапилося?

— Телефонувала жінка… — вона затнулась, — яка знала твого батька.

— Хто? — не зрозумів я.

— Її ім’я Людмила. Батько якийсь час жив у неї.

— І що?

Мама трохи помовчала, збираючись із силами.

— Батько помер сьогодні вночі.

Спершу я нічого не відчув. Стояв біля вікна, отупіло промацуючи поглядом підметене подвір’я перед будівлею УНТ, трохи шокований власною холодністю. А за секунду байдужість змінила злість.

— Мам, скільки років минуло? Тринадцять? Чотирнадцять? Я вже не пам’ятаю навіть. Він прожив з тією Людмилою більше, ніж зі мною, то нехай вона…

— Він не жив із нею, — обірвала мама. — Вона сказала, що він пішов від неї ще 2007-го, вісім років тому. Припускаю, що він не пішов, а вона його вигнала (мовляв, пити почав багато), хоч яка тепер різниця. Вона зателефонувала, бо вирішила, що треба нам повідомити.

— То… — від запитання про те, хто його ховатиме, думки перескочили на інше: — Де він був увесь цей час?

— Його звільнили з ДЮСШ. Він улаштувався вчителем фізкультури в одинадцяту школу.

— Одинадцяту? — злість розчинялась, відступаючи перед глевким сумом. — Вона вже десять років найгірша в Рівному…

— Угу.

— А де він жив?

Сумнівно, що вчитель фізкультури заробляв достатньо, щоб винаймати квартиру. Мама на кілька секунд примовкла:

— Директорка школи дозволила йому оселитися в підсобці біля спортзалу.

— Батько вісім років прокантувався у підсобці під спортзалом?!

Мама перейшла на інше:

— Людмила розповіла, що батько дізнався про твоє одруження та мріяв побачити онука. Востаннє зустрічала його місяць тому. Він звідкись довідався про твій від’їзд і бідкався, що перед смертю так і не потримав на руках онука.

— То чому він… — я задихнувся. Не міг повірити, що мій батько вісім років ночував у затхлому підсобному приміщенні однієї з найгірших рівненських шкіл. А де він мився? На чому готував їсти? Як прав і прасував одяг?

— Не картай себе, — озвалася мама, — мені теж шкода і… і соромно. Але то його вибір.

«Який, у біса, вибір?! Клятий упертюх!» Проковтнувши клубок із колючого дроту, що підкотив до горла, я запитав:

— Як він помер?

— Гострий інфаркт. Шкільний сторож викликав «швидку», та його не довезли до лікарні.

Лоб уперся у прохолодне скло, очі заслало вологою.

— Чому він не повернувся до нас? — темне подвір’я пливло, втрачало чіткість ліній. — Мамо? Чому він не зателефонував? Чому не зізнався? Навіть якщо він аж так страхався з нами жити, ми могли б допомогти грошима!

— Він уже не відповість, Мироне.

Хвилину ми обоє мовчали.

— Хто займається похованням?

— Я. Більше нема кому.

— І коли похорон?

— Післязавтра.

Тут не вагався:

— Я приїду.

Вона здивувалася:

— Ти встигнеш?

— Не впевнений. Але ти не зважай. Я так чи так мав намір повертатися. Навіть якщо не встигатиму на похорон, однаково