Читати книгу - "Скрут"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Його вбили на війні?
Звідкілясь збоку налетіла величезна безладна зграя вороння. На хвилину затулила собою небо й помчала геть із хрипким карканням та несподівано теплим вітром; ніби відроджувалося літо. Поверталося на кілька годин яскраве, тепле й шалене літо, літо на один день, вкладене, наче в раму, в холодні осінні ночі. Веселенька картинка в похмурому обрамленні…
Тіар мовчала. А навіщо вона взагалі розповіла мені все це, з тугою подумав Ігар. І сам же собі відповів: а кому їй розповідати?!
Тіар начебто вловила його сум’яття, раптом посміхнулася — світло й безтурботно. Як цей день.
Ігар дивився, не в змозі відірвати погляд; камінь, який усі ці дні лежав у нього на душі, здригнувся, ніби його зрушили. Наступної миті Ігар зрозумів, що каменя більше нема, а є сонце серед синього неба, Місяць між голоблями та ця жінка, що сидить так близько — навіть важко повірити.
Він глибоко вдихнув, щоб переповнитися осіннім повітрям по самі вінця. Простяг руку, щоб доторкнутися до її пальців — рука повернулася, так і не зважилась на зухвальство. Чи надмір повітря в легенях, чи надмір несподіваних почуттів — але голова його п’яно й солодко запаморочилась; Тіар дивилася, як і раніше, посміхаючись, і на Ігара зійшло відчуття спокою та захищеності, подібного він не знав з дитинства.
На його долоню, яка судомно вчепилася в дерев’яний бортик, лягла її рука. Це було настільки природно і спокійно, що Ігарові здалося, нібито він чує слова: усе буде добре. Усе буде гаразд, заспокойся, ти не самотній…
Горло в нього стислося від вдячності. Він схилився й на мить доторкнувся до її руки щокою. Тільки на мить — відразу випростався й злякано запитав поглядом: нічого?!
Вона посміхалася. Вона не образилась, як не ображається погожий день, коли милуються ним. Як не ображається осінь…
Він дивився на неї, начебто крізь завісу. Дивно, що він дожив до цього дня. Дивно, що це відбувається наяву; Птаху, йому ж нічого не треба, тільки нехай ці секунди тривають. Ще трішечки, Птаху…
Наступної миті павутинка, що летіла з теплим вітром, лягла Тіар на обличчя.
Вона засміялася. Блискуча сіточка здригалася на віях.
Тонке срібне мереживо, витончені ґрати…
— Що з тобою?!
Він сидів нерухомо, відчуваючи, як відливає від обличчя кров. Як підіймається зсередини грузлий, крижаний, убивчий жах. Як тінь, чорніша за ніч, налягає на це сонце й на це обличчя, придавлює важким черевом, розмазує, чавить…
— Ігаре, що трапилось?!
Вона вже струснула павутинку. У її очах було невдаване занепокоєння:
— Тобі зле? Дати води?
Він хотів розтягти рота в посмішці — й не зміг.
Пополудні їм трапився колодязь, викопаний і обладнаний навмисно для подорожан; поки Тіар напувала Місяця, Ігар відійшов далі від шляху, туди, де в низовині мальовничо юрмилися берізки.
Краса гайка виявилася Ігарові байдужою. Він витяг із-за пазухи мотузку, викрадену з господарства Тіар.
Ніяких особливо урочистих думок не спадало. Взагалі ніяких — тільки суто технічні міркування: а як же без мила? А що поставити під ноги? А чи витримає ця гілляка?
Потім, коли вже закріпив петлю, змусив себе подумати. Негоже йти з життя, мов безмозка худобина; треба, принаймні, відзвітувати Птахові, чому зважуєшся на цей бридкий, за всіх часів зневажуваний вчинок…
— Іга-аре!
Тіар уже напоїла коня. Тіар оглядається в пошуках супутника; звабливий голос дивно напружений:
— Іга-аре!!!
Темний ромбик під правою лопаткою. Дівчинка з дерев’яним намистом; «Десять білих лебедів із далеких із полів…»
Ілаза. Вівтар. Скрут. Ілаза…
Він безтрепетно відштовхнув гнилий пеньок, який слугував за опору. Останньої секунди встиг подумати про Аду, — що вона відчувала?
Крижаний страх польоту в безодню — і біль.
Ада відчувала невимовний біль — Ігар закричав, і крик його змінився хрипінням. Тіло танцювало в петлі, дико бажаючи дихати — але гортань страшно зсудомило; Ігар зрозумів, що не витримає більше ні миті.
Ні…
По довгій болісній судомі наповзла пітьма.
«Десять білих лебедів із далеких із полів принесуть тобі дарів, принесуть тобі див, принесуть тобі…»
Він був справді здивований, тому що біль повернувся. Цього не може бути, це несправедливо, невже й після смерті доведеться страждати?!
— «… віднесіть лихі муки, повз нас, повз нас пронесіть…»
Він лежав на жорсткому. На вогкій землі; у височині над ним погойдувалося мереживо березового гілля — зелене з золотом… Підсвічене червоним…
Боліла шия. Він застогнав крізь зуби; на обличчя йому лягла гаряча долоня:
— Ігаре…
Він засмикався, намагаючись зітхнути. Вигнувся дугою, марно силкуючись проштовхнути в легені хоч трішки повітря; на його рот лягли її вологі губи, силоміць вдмухнули в нього осінній вітер, а руки боляче натисли на живіт, примушуючи вдихнути:
— Дихай…
Кілька хвилин він жив, підкоряючись ритмові її дихання. Плачучи від болю — й все-таки оживаючи, бо тіло обурено відкидало саму думку про можливу смерть. Яке норовливе життєлюбне тіло… Ада не хотіла жити… І її не було кому вийняти з петлі.
Бідолашна Ада. До чого ж паскудною була її смерть… Ні, йдучи з життя, варто придумати інший, спокійніший спосіб…
— Дихай!
Він знову застогнав.
Почуття — всі, які не біль — поверталися по черзі, знехотя; прийшла прохолода, бо сорочка на ньому була розкрита, й груди нили, безжально пом’яті дужими руками. Прийшов запах лісу й листя; прийшло відчуття мокрого — волосся злиплось, крижана вода стікала по обличчі, й мокра сорочка, й — що найнеприємніше — зовсім мокрі штани…
Відчуття її губів. Які вганяють у нього повітря, вдихають у нього життя. Скількох вона зустріла в цьому світі… Стоячи ніби на воротах… Впускаючи в світ… і його, Ігара, теж. Навряд чи хоч одна дитина… здатна зрозуміти, відчути… як це — приходити в світ… повертатися…
Тіар повільно випросталася; тепер він дихав без її допомоги, дихав, долаючи біль у горлі. На губах холонув спогад про її дотик. Поцілунок…
— Повертайся, — сказала вона пошепки.
Він зрозумів, що не може говорити. А якщо й міг — промовчав би.
Він вирішив поки ні про що не думати. Десь там, попереду, на нього чекає неминуча туга — але поки що сили вистачає тільки на те, щоб милуватися грою березового мережива. Уже захід… скільки часу минуло?!
— Ну, ти й живучий, — сказала Тіар глухо. — Тихше, тихше… Дихай…
Він дивився на її змарніле, зосереджене обличчя. Скільки все-таки часу він був… на межі? Чи Птах не хотів брати його у свої золоті палати?!
— Я ж просила тебе, — прошепотіла вона докірливо. — Я ж просила
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Скрут», після закриття браузера.