Читати книгу - "Скрут"

Вершечки беріз ніби відлітали високо, в синяву, яка потроху тьмяніла, з’єднувалися над головою стомленої пригніченої жінки; Ігар винувато опустив повіки.

Розділ тринадцятий

* * *

До селища дісталися вже в сутінках і постукали в перші-ліпші ворота з проханням про нічліг. Їх впустили й навіть запросили до столу; Ігар, у якого шию було обв’язано шовковим шарфом Тіар, не міг їсти й навіть пив із натугою, важко пропихаючи кожен ковток крізь розчавлене горло. Хазяї — старий із бабусею — зацікавлено на нього косували; Тіар постелили в кімнаті, Ігара послали спати на сінник із моральних, імовірно, міркувань.

Він довго лежав, утоплений в запашній перині, стискаючи в кулаці сухе суцвіття, яке відшукала в своєму вузлику Тіар. Звеліла пожувати перед сном — Ігар довго вагався, погладжуючи пальцем крихітні колючі стеблинки й нюхаючи зморщені кульки квіток. По тому поклав подарунок за щоку — і майже відразу поплив у густих, духмяних, медяних із прозеленню хвилях.

Йому було хороше та спокійно; на дні прозорого моря стояли ліси й простягалися поля, над якими він, Ігар, ширяв, наче хмара; над блискучою поверхнею витав запах квітів, і замість сонця в чистому небі сяяла одна-єдина зелена зірка…

Його збудило відчуття небезпеки, такої виразної, неначе кулак, яким б’ють по обличчю. На маленькому подвір’ї було повнісінько коней, і драбина, яка вела на сінник, рипіла під чиїмось важким тілом.

— …Імовірно, особлива грамота, видана магістратом міста Ррок, вас влаштує?

Тіар говорила холодно й виразно; у її голосі не було сум’яття, тільки незворушна впевненість у собі й своєму праві. З породіллями вона розмовляла так само твердо, але значно доброзичливіше.

На різкий рух його шия відповіла глухим болем. Травичка Тіар подіяла чудово — він ще не встиг прокинутись, але вже прийняв єдине можливе рішення.

За мить розчинився в купі сіна. На поверхні залишився лише зім’ятий шовковий шарф; сходи рипнули особливо натужно, й на сіннику потемнішало.

— Агов!

Крізь плутанину сухих травинок Ігар ледь міг розгледіти кремезну постать і високий військовий шолом.

— Аго-ов! Вилазь, паскудо, зараз вилами дістанемо!

Ігар мовчав. Від ударів його серця сінник, здавалося, здригався.

Чоловік у шоломі брудно вилаявся. Підхопив шарф; гукнув комусь униз:

— Вшився, начебто… Ганчірочка тільки валяється…

— Жодна миша не вшилася, — сухо відповів голос, від якого в Ігара по спині мороз побіг. — Вила візьми…

Ігар до крові закусив губу.

Щось сказала Тіар — глухо й обурено. Той самий голос — Ігар судомно силкувався згадати, кому він належить — відгукнувся голосно й із приховуваним роздратуванням:

— Пані не завадило б знати, кого саме вона бажає прикрити своєю недоторканною особою… Безневинну доньку нашої володарки ось уже два місяці як викрадено; про те, де вона перебуває нині, чи де її, перепрошую, поховано, відомо єдиній людині. Цей чоловік мусить відповісти й за долю рятувального загону, посланого княгинею проти якогось буцімто лісового чудовиська, котре тримає дівчину в полоні… За голову втікача, викрадача й осквернителя призначено суму, яку особисто я, втім, готовий знехтувати…

Знову зарипіли сходи. Ігар стиснувся в грудку.

— Агов! — гукнув чоловік у шоломі. — Вилазь, кому сказано!

— …яку я готовий знехтувати, оскільки мій інтерес — не гроші… Однак решті гроші, як я зрозумів, потрібні?

Ігар згадав зацікавлені погляди старого й бабусі. Донесли?! Не може бути… Чи все-таки?

Чоловік у шоломі шморгнув носом; у руці в нього були вила з одним обламаним зубом. Не надто сильний замах…

Отець Розбивач сказав би повчально, що не слід стискатися в грудку — потрібно розслабити м’язи й зробити тіло вертким, немов крапелька сала на воді. Ігар безліч разів тупо уявляв собі таку крапельку; зараз навичка виявилася швидшою за розум.

Залізні зуби пройшли за палець від його живота — і все тому, що в мить удару він устиг майже невловимим рухом відхилитися. Пуп погрожував прилипнути до хребта, так сильно підтяглося й без того худе черево; чоловік у шоломі нічого не помітив і відразу тицьнув знову.

Цього разу удар припав би Ігарові у плече — якби він не вивернувся знову, мало не викрутив суглоба. Чоловік у шоломі розчаровано засопів і про всяк випадок натис на вила, занурюючи їх глибше; Ігар молився Птахові.

Третій, четвертий і п’ятий удари виявилися безпечними — ошоломлений вояка для порядку промацував кутки. Промацав, плюнув, гукнув униз:

— Нє! Утік сволота, звеліть подвір’я обшукати…

У відповідь почулася коротка лайка; Ігар, холонучи, згадав нарешті, який вигляд має власник цього голосу. Він білявий, у нього тонкі губи… Раніше він носив мідну сережку, але потім втратив її… разом із вухом, відсіченим безжальним Отцем Розбивачем. Там, біля воріт Гнізда, яке ненадовго дало притулок Чужому Пташеняті Ігарові…

Чоловік із вилами плюнув іще раз — темпераментно й люто. Зганяючи злість, тицьнув вилами просто перед собою — рвучко й сильно, цей удар легко перевершив незначні Ігарові вміння.

Тобто не цілком перевершив. Якби Ігар не ухилився, іржаві зуби обламаних вил проткнули б йому ногу разом із кісткою, а так мети досяг тільки крайній зуб, який уп’явся в м’язи Ігарової гомілки.

Світ почорнів.

Крик розпирав ізсередини, ліз із вух, погрожував порвати щоки; Ігар мовчав, і перед очима в нього пливли червоні плями.

— Нема нікого! — вигукнув чоловік у шоломі. — Самі вилазьте й шукайте… Тільки йому того й треба, поки шукатимете, він і зовсім вшиється…

До Ігара його слова долинали, ніби крізь вату. Сходи рипіли під власником шолома, який спускався на подвір’я. Ігарова холоша зробилася мокрою і липкою; на щастя, коли перший поштовх болю відступив, виявилося, що він, як і раніше, може рухатися й міркувати.

— Дурень! — гаркнули внизу. — Лайно в тебе в голові, на вилах же кров!!!

Ігарові примарилося, що він чує здавлений зойк Тіар.

У отворі з’явилося до болю знайоме обличчя — в береті, ретельно натягнутому на вухо. На те місце, де вуху належить бути…

Ігар приготувався заздалегідь, тому штурхнув у це обличчя здоровою ногою. Вдало штурхнув, зганяючи весь біль і весь жах; штурхнув, до того ж, і грамотно, вклав у той удар вагу всього тіла, кинувся в пику білявому, як величезний злісний маятник.

Отець Розбивач був би задоволений.

На подвір’ї зчинилося щось неймовірне. Білявий без тями лежав, ніби мішок біля підніжжя драбини; Ігарові очі, які звикли до півмороку, мимоволі приплющилися. Там, біля воріт Гнізда, було семеро, тут набагато більше, але нема коли рахувати…

Здоровенний камінь слугував за гніт для сіна. Хтось неабияк попрацював свого часу, аби витягти