Читати книгу - "Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі"

ліг, лежить. Коло півночі питається батько:

— А що? То ти, Семене?

— Ні, він заслаб, а то я, Іванко дурний.

— Ну, — каже, — добра ти в мене дитина, я тебе нагороджу за твоє послушенство. На ж тобі другий пучок волосся. Як треба, то тільки припечи його — так зараз до твоїх послуг буде кінь добрий.

І знов старий зник, а Іванко заснув, проспав до рання. Рано встав, прийшов додому. Питаються брати:

— Чи видів що?

— Ні, — каже, — нічого не видів! — роззувся і заліз на піч.

Надвечір кажуть іти йому на варту за свою чергу. Він не сперечається, а взувається і йде весело. Прийшов, на гробі ліг та й лежить. Коло півночі батько й питається:

— А котрий коло мене на варті? Степан чи Семен?

— Ні, — каже, — тату, то моя черга, я й прийшов.

— Ну, добре! На ж тобі третій пучок волосся. Як тобі треба буде, то воно стане у великій пригоді. — Та й каже: — Бувай здоров! Більше вже не треба ходити до мене на варту.

Прийшов дурний Іванко додому, питаються брати:

— Чи не видів чого?

— Ні, — каже, — не видів нічого.

Заліз собі на піч, тільки носом свище.

Ось через недовгий час королівна того королівства оголосила таке, що хто доскочить до неї на стовп, той буде її чоловіком. А вона звеліла зробити стовп заввишки в п'ять сажнів, закопати коло палацу, поставити на нім галерею, а в ній вона буде сидіти. І вже кілька раз було, що вона так робила, і багато там полягло людей, бо не могли жодним способом доскочити, а тільки розбивалися. І ще так сказала, що хто б не доскочив: чи мужик, чи швець, — то вона його буде. От вчули те наші молодці, а їм вже час був женитися, кажуть:

– Їдьмо! Може, ми доскочимо.

Дурний каже:

— Візьміть і мене.

— А ти нащо там, дурний? Чого ти поїдеш?

— Ну, не хочете, — Бог з вами!

Тільки що вони виїхали, Іванко пішов у ліс, припік пучок волосся. От явився перед ним білий кінь, як сніг. Вліз Іванко у ліве вухо, виліз правим — красивий став, і одежа стала на ньому, як на якому великому панові. Сів на коня та й поїхав. Догнав своїх братів, вліпив їм по п'ять нагайок і полетів як вихор. От і приїхали вже всі, беруться скакати. Кінь Іванка як скочить, — на три чверті доскочив, а вище не міг, та й опустився. Тоді Іванко назад повернув і поїхав додому. Коня пустив у яру пшеницю, а сам виліз на піч. Приїжджають його брати. Питається він їх:

— Що там було?

Ті кажуть:

— Зо всіх тільки один такий найшовся, що мало не доскочив. Але і кінь був ладний такий, що ще ніде такого не виділи. Тільки за що він нам по дорозі вліпив по п'ять нагайок?

— Та то, — каже Іванко, — я був!

— От! Де тобі, дурневі, таким бути?

Він тільки за комином посміюється.

На другу неділю знов вони збираються. Той Іванко й каже:

— Візьміть мене!

— А ти чого поїдеш, дурний? Тебе там треба?

— Ну, то я буду сидіти на печі.

Поїхали вони. Тоді пішов Іванко у ліс, припік другий пучок волосся, — от явився перед ним кінь буланий, як золото. Іван вліз йому в ліве вухо, виліз правим, таким став гарним, що на світі кращого за нього не було. Виїхав на шлях, догнав братів, вліпив їм по п'ять нагайок і полетів як вихор. З'їхалися всі до двору. Дали гасло скакати. Той дурний своїм конем як скочить, кінь тільки передніми ногами вчепився за галерею. Але не міг на неї вискочити. Він повернув конем та й зник. Приїхав у ліс, коня пустив на волю, а сам вбрався в свої лахи та й заліз на піч. Приїздять додому брати. Дурний питається:

— А що там виділи?

— Ото, щоб ти знав, який там був молодець! Що за гарний! Але кінь під ним ще кращий!

— А, дурні ви! Та то ж я!

— Де тобі бути таким! Тобі тільки сидіти на печі!

На третю неділю вони знов збираються їхати. Іванко й каже:

— Візьміть же й мене!

— Де тобі їхати? Там не такі, та нічого не вдіють! От сиди спокійно на печі!

Поїхали вони. А Іванко пішов у ліс, припік третій пучок волосся. Явився до нього кінь карий. Він вліз йому в ліве вухо, з правого виліз, — такий став гарний, що не можна й сказати. А вбрання стало на ньому золоте. Сів він на коня і полетів, як стріла. Доганяє братів, вліпив їм по п'ять гарячих нагайок та й поїхав. Приїхав на місце. Дали гасло скакати. Він своїм конем як скочив, вилетів на галерею, зліз з коня, поцілував королівну. Вона дала йому перстень із свого пальця і шовкову хустинку надвоє роздерла. І він узяв половину, сів на коня, між народ вискочив та й утік, хоч і кричали зо всіх сторін ловити його. Приїхав додому, коня пустив, а сам заліз на піч. Приїжджають брати. Він і питається:

— Що виділи?

— От, говори собі! Якийсь собака їздить і цей раз доскочив, взяв перстень, половину хустини. Хотіли його зловити, а він утік. Тільки за що він вже третій раз дав нам по п'ять нагайок, аж шкура облізла?

— Та то, — каже Іванко, — я!

Нічого вони йому не кажуть. А він наклав на палець перстень та й сидить. Приходить ніч. Від того персня так ясно, як удень, робиться. Питаються брати:

— Де ти взяв той перстень?

Він і каже:

— Як то де? Королівна дала.

— О, то ти нам давав такі добрі облизні?

— Аякже! Я! А чому ви мене не брали з собою?

На четверту неділю вже та королівна сумує, що дала перстень і половину хустини та й не знати кому. А вона страх його полюбила. Просить батька, щоб по всьому королівству розіслав такі листи, що хто б він не був і якого стану, то королівна вийде за нього заміж. Шукають його скрізь, розіслали вже і жовнірів. Приходять до хати того дурного. Найшли його з перснем, стягають з печі. Тоді він припік пучок волосся, — і кінь карий прибіг. Іванко сів на нього і поїхав до королівни. Приїхав. Вона тоді вже втішилася, взяла з ним шлюб, живуть собі.

Але тії королі, що добивалися взяти її, об'явили батькові її війну, чому він віддав за мужика свою дочку, а за