Читати книгу - "Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі"

них не хотів. Другі зяті цього короля стали збиратися йти батькові на поміч. Кажуть і Іванкові, щоб він лагодився.

А той прикинувся слабим і не поїхав з ними, тільки жінка його поїхала. Вийшли вони, вже стали до бою. А той, дурний, як припік перший пучок волосся, зараз явився до нього кінь добрий. Той вліз йому в ліве вухо, а правим вискочив, зробився вродливим, і зброя на нім гарна. Сів на коня та й поїхав. Приїхавши, він побачив, що тесть його зачав битися з своїми ворогами, а Іванка не впізнав. Той як витягне шаблю, як став сікти, посік все військо вороже, а решта з тими королями мусила втікати. Король хотів йому дякувати, що вирятував його від зневаги, але він втік, щоб його не впізнали. Приїхав додому, коня пустив, а сам ліг спати. Приїжджають вояки додому; дивляться — Іванко спить. Розбудили його. Розказують, що от такий і такий найшовся лицар, що побив стільки війська і їх врятував. Він і каже:

— Та то я!

— Де там тобі! Далеко куцому до зайця! Ти лінюх і невдатний до цього, а то жвавий хлопець!

Через деякий час ті королі знов зібрались воювати. Знов король із своїми зятями стає до бою. Кажуть і йому, Іванкові, їхати. А він і каже:

— Обійдеться без мене!

Тільки вони виїхали, він ліг спати. Виспався добре, а тоді вийшов з двору, припік другий пучок волосся. З'явився до нього кінь, дуже хороший! Він вліз йому в ліве вухо, а правим виліз, зробився ще кращим, як перше був, сів на нього і поїхав. А там уже бій кипить. Як кинувся він на ворогів — одних побив, інших порозганяв, і сам утік додому. Коня пустив, а сам ліг спати. Ті приїхали з війни. Кажуть до його жінки:

— Дивись-но! Ми всі для твоєї химери трудимося, а твій красний чоловік лежить на боку та спить!

Вона нічого їм не каже, тільки плаче, що таку біду навела на свого батька.

Але ті вороги найшли якусь чарівницю, і вона сказала їм, що того короля ніхто не поб'є, а тільки той лицар, що вже п'ятсот літ закопаний під землею в такім-то місці. Беруться вони, відкопують його і кажуть йому, чого їм від нього треба. Той і каже:

— Добре! Тільки годуйте півроку мого коня вівсом голим, а мене медом білим.

Ті кажуть:

— Добре.

Годують їх обох, як кабанів на заріз, і через півроку посилають вість до того короля, щоб ставав до бою на тому-то місці. Зажурився той король вже не жартом, аж плаче: де то, щоб через дурну жінку він життя свого позбувся. Розписав листи по приятелях своїх, щоб йому помагали. Ті поприїздили. І він їде з зятями. Кажуть і дурному їхати. А він:

— Овва! Чого я поїду? Не бачив, як їх поб'ють, або що?!

Ну, нічого робити, — вони виїжджають. Тоді Іванко припік третій пучок волосся, з'явився кінь такий, що ще зроду ніхто такого не видів. І каже кінь до нього:

— Слухай-но! Те, що було перше, то пусте: тепер з твоїми ворогами єсть такий лицар, що як станеш битися з ним, то ти заїжджай з правого боку і хутко стинай йому голову. І як зітнеш, то відскакуй на лівий бік, то він тільки ранить тебе в ногу, але не дуже. Сідай, нема часу довго балакати!

Вбрався він у кінськім вусі, став такий сильний і хороший, що кращого за нього на всім світі не було! Сів на коня, кінь і поніс його так, як птах. Приїжджає на місце. От викликають, хто хоче з таким-то лицарем битися, і коли його поб'є, то вже більше битися не будуть. Виїжджає Іван-дурень проти того лицаря, а він йому і каже:

— Здоров, королевичу Іване!

Той йому відповідає:

— Дай Боже здоров'я!

Питається його той лицар:

— Чи будем битися, чи миритися?

Той каже:

— Ні! Будем битися.

— Ну, ставаймо до бою!

Повитягали вони шаблі. Перший раз зійшлися, — так тільки один коло другого проїхав. Другий раз зійшлися, — тільки шаблями побренькали. Третій раз зійшлися, — кінь Іванків як підсадиться з правого боку! Тоді Іванко хутко голову тому лицареві стяв та й відскочив на лівий бік. Але той, вже без голови, як махне шаблею — та й вдарив Іванка по литці і геть її розрубав. Прибігла до нього його жінка, не пізнала його, і дала йому свою хустку з голови перев'язати рану. Той перев'язав і втік. А його вороги бачать, що нічого не вдіють, та й повтікали з своїми людьми.

Приїздять вони, зяті і король, додому. Тішаться, що так скінчилося, і хотять стратити того дурного Іванка. Приходить жінка до його кімнати: він спить. Відкриває ногу, а з ноги ще кров юшить. Закликали батька, пізнали рану, що то йому зробив той лицар; збудили його. Якось вони ту рану залікували і вже жили спокійно. І більше ніхто вже не смів на них нападати.

Як Іван царя перебрехав

Мав один цар красну дочку і надумав заміж її видавати. На весь край проголосив, що дасть царівну за найпершого брехуна.

В одного ґазди було три сини.

Старший, що вважав себе дуже мудрим, сказав до своїх братів:

— Царівна має бути моя, бо я можу найкраще брехати.

Прийшов до царя, а там брехунів видимо-невидимо. Входять один за одним до палати і виходять засмучені. Дійшла черга і до нього. Ввійшов, а цар попереджає:

— Міркуй, небоже, бо як добре не збрешеш, дістанеш п'ятдесят палиць.

Вислухав цар хлопцеву брехню і сказав:

— Могло таке статися. Підставляй хребет.

Вернувся хлопець додому, а батько питає:

— Коли будемо, сину, весілля твоє з царівною гуляти?

— Ой, — жаліється хлопець, — не будемо, бо цар найбільший брехун.

Вирішив спробувати щастя і середущий син. Та й він заробив п'ятдесят палиць.

А наймолодший, Іван, котрого брати вважали придуркуватим, і собі проситься до царя.

— Куди ти, дурню, підеш? — не пускають його брати. — Лише ганьбу нам принесеш.

Не послухався Іван і пішов. Заходить у палату, а цар наказує:

— Бреши, хлопче, добре, як не хочеш п'ятдесят палиць дістати.

— Я так збрешу, — каже Іван, — що ти, царю, підеш свиней пасти.

Цар ледве стримав гнів.

— Бреши, бреши, — каже він. — Але царівна не буде твоя, якщо я розсерджуся.

— Нас є три брати, а четвертий, наймолодший, няньо, — почав оповідати Іван. — Маємо велике поле. Надумали ми його взимку погноїти. Назвозили гною і розкидали по землі. Навесні сніг розтав і ми