Читати книгу - "Казки про богатирів та лицарів"

стару відьму. Стариганя почала просити — най подарує їй життя, і вона віддасть за нього свою третю, найфайнішу доньку, якщо й друга йому не припала до серця.

— Добре, най буде.

І Микола вибрався у відьмин палац — знайшов там третю, найкраснішу доньку. Вона йому дуже полюбилася, і витязь довго розмовляв із нею, а потому закликав її прогулятися на ґанку. Тоді собі поміркував так:

— Дарма ти, дівко, така красна, як русалочка, я все одно відітну тобі голову, бо ти — нечиста сила!

Він вихопив шаблю й одним махом відтяв дівці голову, а тіло скинув униз із ґанку.

Тоді зійшов до своїх псів і подав їм знак. Пси знову стали дерти-роздирати стару відьму, а вона просила-благала його зжалітися над нею, обіцяла дати йому все, чого він зажадає. Тоді Микола звідав:

— Скажи, як міг би я зробити, аби твій золотий замок вчинився моїм? І ще скажи — де кості того довгого гусара? І де та масть, котрою треба його помастити, аби він ожив?

І відьма все відкрила:

— Під замком є золотий прут, удар ним по замку, і він тої хвилини обернеться на золоте яблуко, котре зможеш покласти в кишеню. Кості чоловіка — ген під отим дубом, у криниці, а коло неї глек із живою мастю.

Микола сказав псам, аби пустили відьму, і вона полетіла — аж вітром загуло. А він вийшов на липу, знайшов золотий прутик: ударив ним по відьминому замкові, і той одразу обернувся на золоте яблуко. Витязь положив його в кишеню й пішов до криниці. Там він знайшов кості довгого чоловіка, взяв і живу масть. Невдовзі велет-гусар вже скочив на ноги і каже Миколі:

— Ну, тепер ходім розщибатися!

Микола йшов не дуже охоче, бо трохи боявся. Але коли схопилися, то вже не подавався. Боролися вони дев’ять днів і дев’ять ночей і не могли один одного пересилити. Тоді гусар каже:

— Досі я не боявся однієї половини світу, а ти, витязю, як виджу, не боїшся другої. Словом, нам з тобою не страшний цілий світ.

І почали вони жити разом. І так жили довго. Та одного разу Микола сказав:

— Я вже піду додому — подивлюся, що там діється.

Велет-гусар відраджував витязя, але потім відпустив його — дав йому чотирьох коней, котрі одним скоком могли триста миль перескочити. Сів Микола у сідло і за одним скоком був у своєму місті. Але що він видить — усе геть спустошене! Десь на околиці надибав лише на одну нещасну хижчину. Зайшов туди, а там сидить дівка, у котрої два передні зуби — майже як дві шаблі, такі довгі. Дівка запросила його сісти, а сама вийшла з хижі. А по кімнаті почала ходити і муркотіти мала кішка.

— Ей, шкода сього молодого витязя: його тут чекає смерть!

— Що ти говориш, кішко? — звідає Микола.

— Говорю, що зараз, як тільки зайде дівка, ти, витязю, помреш, бо вона пішла гострити собі зуби. Бери ноги на плечі й біжи скільки можеш, бо то — стара відьма, яку ти відпустив.

Микола відразу скочив на коня і поскакав геть. Дівка пустилася за ним і стала доганяти. Витязь уже був близько до шестиголового змія і гукнув йому — най іде на допомогу. А змій зареготав:

— Сам ти, Миколо, добрий витязь, то обійдися своїми силами.

Тим часом відьма побачила змія, вхопила його і нараз проковтнула, аби стати ще дужчою. Доки вона впоралася з ним, Микола встиг поскакати далі. Тоді відьма знову пустилася за ним і мало не догнала. А витязь мчав якраз попри другого — дванадцятиголового — змія і так само кликав його на допомогу. Та змій зареготав:

— Сам ти, Миколо, славний витязь, обійдися своїми силами!

Тим часом відьма побачила змія, вхопила його і нараз проковтнула, аби стати ще дужчою. Доки вона впоралася з ним, витязь знову був уже далеко. Дівка пустилася за ним і мало не догнала. А Микола якраз доскакав до палацу третього — двадцятичотириголового змія і гукнув йому — най іде помагати. На те змій одповів:

— Ей, Миколо, ти — великий витязь, то викрутися сам.

Тим часом відьма теж добігла до двадцятичотириголового змія, вхопила його і одразу зжерла, аби стати ще дужчою.

Доки те зробила, Микола нісся далі. Відьма пустилася за ним і вже майже-майже догнала його. Але витязь якраз доскакав до велета-гусара і позвав його на допомогу. А в гусара була стара сова, що вже п’ятнадцять років коптилася в комині. Він скоро визволив її і напустив на відьму, котра в ту мить добігла до колиби. І почала совище битися з відьмою, та так билися, аж іскри летіли. Наостанок сова пересилила тоту стариганю і з’їла її. Як бійка минулася, велет-гусар наново повісив сову в комин.

Так позбулися два великі витязі своїх ворогів і почали жити в мирі й злагоді. Може, і донині живуть собі разом, як не прийшов час помирати.

Казка про Знайдона

На краю одного села жила бідна вдова з сином-одинаком. Не мали вони ні грошей, ні господарки, а жили тільки за те, що назбирають у лісі грибів та обміняють їх на базарі на хліб. Одного разу ходили вони краєм лісу, нічо не знаходили, а коли зайшли трохи далі, хлопчина задивився кудись і заблукав. До вечора ходила жінка, кричала за сином, але так і не знайшла його. А хлопець тим часом бігав, бігав, поки не вибився з сил. Сів на пеньок і плаче. Недалеко був сторічний дід, учув він плач, підійшов ближче та й питає:

— Що ти тут робиш, хлопчику?

— Нічо не роблю, — каже той, — плачу. Ходив з мамою по гриби і заблудився. Тепер не знаю, куди йти, аби вийти на край.

— А де ти живеш?

— Не знаю.

— Ну то ходи, — каже старий, — зі мною, будемо жити разом.

Що мав робити хлопець? Уже смеркало, дороги назад він не знав, мусив іти за дідом. Так стали вони жити зі старим у хижці. Хлопець помагав дідові у всьому, тож старий дуже швидко сподобав собі його, а позаяк він не знав, як малюк називається, то назвав його Знайдоном.

Ішли роки, хлопець ріс. Як став великий і не боявся вже ні звірів, ні птахів, почав ходити далеко в ліс. Одного разу увидів це дід, перепинив Знайдона та й каже йому так:

— Усюди вільно тобі ходити: на схід, на захід, на полудне, але на північ аби-сь не