Читати книгу - "Казки про богатирів та лицарів"

йшов, бо там тебе чекає смерть.

Зразу Знайдон слухав старого, а якось думає: «Певно дід збрехав мені: як може смерть сидіти в одному місці. Я її не боюся». Вибрався тихенько поза хату і пішов — тільки закурилося за ним. Ішов, ішов, нарешті дивиться — серед лісу озеро, а у ньому купаються три русалки. Та такі красні, що Знайдон, як увидів їх, не міг очі відвести. Думає, як би то котрусь із них взяти собі за жінку. І надумав: якщо забере вбрання однієї русалки, вона прийде до нього сама. Нишком підкрався з-за кущів, ухопив сукенку, блюзку в руки і побіг додому.

Русалки побачили хлопця, одна вилізла з води й кинулася доганяти його: біжить, просить, аби віддав одіж, за це зробить усе, що тільки він захоче.

Не витримав Знайдон, озирнувся за русалкою і відразу став серед стежки дубом. Та забрала вбрання і вернулася назад.

Опустилося сонце за гори, шукає дід Знайдона, а його ніде нема. «Певно, — думає собі старий, — не повірив мені й пішов до північного боку лісу». Підійшов трохи стежкою, дивиться: справді дуб росте. Обійшов його довкола, витяг з пазухи чарівну паличку і каже:

— Я дуба оббиваю, тебе, Знайдоне, до життя повертаю.

Нараз зникло дерево, а став хлопець. Бере його старий за руку, веде додому, і дорогою сварить:

— Чого ти мене не послухав, чи не казав я тобі не йти до цього лісу?

Знайдон мовчить.

— Дивися, — каже дід, — аби ти більше туди не ходив, бо ще гірше може бути.

Старий ходить лісом, а хлопець сидить у хаті день і два, нарешті не витерпів і знов пішов дивитися на русалок. Сів у кущах і не рухається. Нарешті підкрався, знову вкрав русалчину одіж та й біжить, не озирається. Дівчина плаче, біжить за Знайдоном, просить, аби віддав. А він ніби не чує. Та не стримався. Уже недалеко було від хати, озирнувся і відразу дубом став.

Вернувся додому дід, кличе хлопця і там, і сям.

Вже знає, де треба його шукати. Обійшов дуба довкола, оббив чарівною паличкою й приказує:

— Я дуба оббиваю, тебе, Знайдоне до життя повертаю.

Зник дуб, а став хлопець. Ідуть оба додому. Старий сварив, сварив Знайдона, а потім питає:

— Тепер будеш мене слухати?

— Буду, — каже той, — я все вам помагаю.

— А до озера ще підеш?

— Мушу йти, бо-м вподобав собі там таку дівчину, без якої життя мені не миле.

Подумав старий та й каже:

— Чого ти мені про це відразу не сказав, я б тобі порадив, як робити. Але нічого, забудем усе, що було. Завтра піди на озеро, подивися, котра тобі русалка найбільше сподобалася. А як украдеш її одіж і будеш тікати, аби-сь не оглядався, хоч би як вона просила та плакала, бо знову зачарує тебе. А як прибіжиш додому, відразу кинь те убрання в піч, хай згорить.

Вислухав це Знайдон, переночував з дідом, а на ранок зібрався, пішов до озера й чекає, поки русалки почнуть купатися. Чекав, чекав, нарешті прилетіли русалки, порозбиралися і пішли у воду. Знайдонові цього й треба було. Вхопив наймолодшої з них одіж та й тікає. Та пустилася за ним: плаче, просить, аби віддав, але хлопець вдає, ніби не чує, і не озирається. Прибіг до дідової хати, сховав одіж у куферок, а в піч кинув клапоть паперу. Незабаром вбігає до хати дівчина:

— Віддай мені сукенку і блюзку, — каже.

— На, — й дав інше.

Дівчина вбралася, але без свого вбрання не йде на озеро. Перед вечором вернувся з лісу дід, випитав у Знайдона все, як було, й каже:

— Ти знов мене не послухав і не зробив, як я тобі велів. Чекай, тепер матимеш через неї багато клопоту.

Але палити одежу русалки було вже пізно, бо будь-якої хвилини дівчина могла подивитися на сукенку, і та була б на ній, тому Знайдон те й робив, що ховав від неї куферок. Дні минали і хлопець думав, що русалка забуде давнє і стане доброю й гарною жінкою. Але вона не забувала. Одного разу придобрилася до Знайдона і таки допросилася, аби він відкрив куферок, бо хоче подивитися, чи не пропала її сукенка. Хлопець не перечив їй: повернув ключа. Дівчина вмить убралася, вдарила крильцями й уже знадвору гукнула:

— Як хочеш мене мати, шукай скляну гору. Там я живу з мамою та сестрами.

Тільки Знайдон її й видів: ні коло озера, ні в лісі русалки більше не було. Це дуже засмутило хлопця. Одного разу він каже дідові:

— Піду шукати скляну гору і свою русалку. Або приведу її додому, або сам не вернуся ніколи.

Не боронив старий: дав на дорогу харчів, справив на стежку. Знайдон пішов. Іде день, два. Дивиться: серед лісу два вовки зарізали барана та й гризуться — не можуть поділитися. Кажуть до Знайдона:

— Поділи нас, аби ніхто кривди не мав, зате ми тобі в пригоді станемо.

Знайшов хлопець сокиру, розрубав барана на дві половини. Вовки перестали гризтися.

Іде далі. Нараз випав великий дощ: водою позаливало дороги, фоси, риба з рік порозпливалася, а назад повернутися не може. Не полінувався Знайдон, виловив рибу і кинув у ріку. Підпливає до берега цар-риба і промовляє людським голосом:

— Дякую, хлопче, що порятував моїх дітей від смерті, я тобі в пригоді стану.

Далі йде, аж вода мурашок топить. Зробив Знайдон загату, відвів воду, мурашки надякуватися не можуть.

— Чекай нас, — кажуть йому, — прийдемо до тебе в лиху годину.

«Е-е-е, — думає хлопець, — що ви мені зможете допомогти, хіба обкусаєте», — та й далі блукає лісами. Коли це якось з’явився перед ним старий дід: ноги сходжені до колін, долоні протерлися до дірок, а борода позеленіла і звисла аж до землі.

— Куди ти, — питається, — парубче, йдеш?

— Шукаю скляної гори, — відповідає, — на тій горі живе моя люба дівчина.

— А чи знаєш, де та гора?

— Ні, не знаю, — відказує Знайдон, — та мушу її знайти, без дівчини не маю чого додому вертатися.

Послухав це старий, подумав трохи й говорить:

— Я пораджу тобі, як ту дівчину знайти. Тут недалеко живе стара бабця, попаси в неї один місяць коні, але за це аби-сь нічо не брав, лише золоту пташку, яка має дві голови: одна співає, а друга говорить. Вона понесе тебе на скляну гору, бо більше ніхто не може туди долетіти.

Подякував Знайдон дідові, дійшов до бабиної хатки і каже з порога:

— Добрий день вам, паніматко.

— Добрий день, — відповідає та.