Читати книгу - "Цифрова Фортеця"

Не таким уявляла собі вона потужний завершальний удар, який підготував Танкадо її агентству.

— Щось тут не так, — нарешті озвалася вона. — Не думаю, що це пароль.

Фонтейн повільно втягнув носом повітря й запитально поглянув на неї своїми темними очима.

— Міс Флетчер, якщо, на вашу думку, це не пароль, то навіщо було Енсею Танкадо віддавати його? Якщо він знав, що ми його вбили, то чи не припускаєте ви, що він хотів помститися нам, віддавши перстень першій стрічній людині, щоб він безслідно зник?

До їхнього діалогу несподівано приєднався новий голос:

— Е-е-е, директоре...

Усі враз подивилися на екран. То був агент Коліандер. Перехилившись через плече Бекера, він дотягнувся до мікрофона.

— Звісно, це моя особиста думка, але я зовсім не впевнений, що Танкадо здогадався, що його вбили.

— Прошу? — вимогливо мовив Фонтейн.

— Гулогот був фахівцем своєї справи, сер. Ми бачили, як здійснювалася ліквідація — з відстані лише п’ятдесяти метрів.

Усе свідчить про те, що Танкадо навіть не здогадався, що трапилося насправді.

— Докази! — накинувся на нього Брінкергоф. — Які ваші докази? Танкадо віддав перстень випадковій людині. Оце і є доказом того, що він хотів помститися!

— Агенте Сміт, — втрутився Фонтейн. — Чому ви думаєте, що Енсей Танкадо не підозрював, що його вбили?

Сміт прокашлявся.

— Гулогот убив його за допомогою НТК — непроникної травматичної кулі. Це шматочок гуми, що влучає в груди, а потім — розсипається. Тихо. І дуже чисто. Напевне, пан Танкадо встиг відчути лише різкий удар — і в нього відразу ж зупинилося серце.

— Травматична куля... — задумливо мовив Бекер сам собі. — Тепер зрозуміло, звідки взявся синець.

— Навряд чи Танкадо асоціював це відчуття з пострілом убивці.

— Однак він таки віддав перстень, — наполягав Фонтейн.

— Так, сер. Але він не видивлявся свого нападника. Жертва завжди видивляється свого нападника, коли в неї вистрелили. Це інстинкт.

Фонтейн замислився, а потім уточнив:

— То ви стверджуєте, що Танкадо не намагався узріти Гулогота?

— Саме так, сер, Якщо хочете пересвідчитися, то ми зафільмували цей епізод.

— Фільтру Х-одинадцять настає гаплик! — скрикнув технік. — Хробак майже там!

— Фільм нам ні до чого, — заявив Брінкергоф. — Вдрукуйте цей бісів код-убивцю й закінчуйте справу!

Джабба зітхнув і несподівано спокійним тоном сказав:

— Директоре, якщо ми введемо хибний код...

— Так, — перервала його Сюзанна, — якщо Танкадо не підозрював, що ми його вбили, то ми маємо відповісти на декотрі запитання.

— Скільки часу в нашому розпорядженні, Джаббо? — спитав Фонтейн.

Джабба поглянув на візуальну репрезентацію.

— Близько двадцяти хвилин. Раджу використати цей час розумно.

Фонтейн довго мовчав, а потім важко зітхнув:

— Гаразд. Крутіть ваш фільм.

РОЗДІЛ 117

— Транслюємо відео через десять секунд, — протріскотів у гучномовці голос агента Сміта. — Викидатимемо кожен другий кадр і зайвий звук, щоб було якомога ближче до реального часу.

Усі на подіумі очікувально завмерли. Джабба натиснув кілька клавіш і перенастроїв екран на стіні. Послання Танкадо опинилося тепер у лівому крайньому кутку.

Тепер вас врятує тільки правда

Праворуч змістився кадр з інтер’єром мікроавтобуса, де два агенти схилилися над камерою. У центрі ж з’явилося розмите зображення. Воно на мить завмерло, а потім перетворилося на червоно-білу картинку парку.

— Пішла трансляція, — оголосив агент Сміт.

Відео скидалося на старий фільм. Зображення було деформоване по вертикалі й смикалося внаслідок вилучення кадрів — процесу, котрий вполовину зменшував обсяг трансляції та прискорював її.

Камера ковзнула по величезному простору, з одного боку обмеженому напівкруглим фасадом будівлі севільської міськради. Перед фасадом виднілися дерева. Парк був безлюдний.

— Фільтру Х-одинадцять — гаплик! — вигукнув технік. — Цей поганець-хробак зголоднів!

Сміт почав розповідати. У його коментарі вчувалася невимушеність досвідченого агента.

— Це кадр зроблений з автобуса, — пояснив він, — на відстані п’ятдесяти метрів від зони ліквідації. Танкадо наближається з правого боку. Гулогот — серед дерев ліворуч.

— У нас тут проблема з часом, — підігнав його Фонтейн. — Давайте до суті.

Агент Коліандер натиснув кілька кнопок, і швидкість трансляції зросла.

Усі на подіумі ждали того моменту, коли в кадрі з’явиться Енсей Танкадо — їхній колишній колега. Прискорене відео видавалося досить кумедним. На майданчик, незграбно смикаючись, вийшов Танкадо. Він милувався краєвидом: прикривши очі від сонця, споглядав на високі шпилі велетенського фасаду.

— А тепер — уважніше, — попередив Сміт. — Гулогот — дійсно майстер своєї справи. Це його перший постріл в людному місці.

І Сміт мав рацію. З лівого боку екрана, посеред дерев, блиснув спалах. І за мить Танкадо вхопився за груди й захитався. Камера відразу ж дала його великим планом, але нестабільно — то чітко, то нечітко.

Відеоряд крутився з підвищеною швидкістю, а Сміт продовжував свій коментар:

— Як ви бачите, у Танкадо відразу ж сталася зупинка серцевої діяльності.

Сюзанна аж похолола, дивлячись ці кадри. їй стало зле. Своїми спотвореними руками Танкадо вхопився за груди, і на його обличчі з’явився вираз розгубленості й страху.

— Бачите, — пояснив Сміт, — він дивиться вниз, на себе. Жодного разу Танкадо не озирнувся.

— А хіба це так важливо? — чи то запитально, чи то ствердно заявив Джабба.

— Дуже важливо, — відповів Сміт. — Якби Танкадо мав підозри, він би інстинктивно озирався довкола. Але ви ж самі бачите — він цього не робить.

А на екрані Танкадо впав навколішки, і досі тримаючись за груди. Він жодного разу не підвів голови й не озирнувся. Енсей Танкадо був самотній чоловік і помирав самотньо, унаслідок цілком природньої причини.

— Дивно, — зауважив Сміт. — Травматичні кулі зазвичай не вбивають так швидко. Інколи, якщо об’єкт — кремезний чоловік, вони не здатні його вбити взагалі.

— Слабке серце, — спокійним тоном зауважив Фонтейн.

Сміт із подивом та повагою вигнув брови.

— У такому разі зброю вибрали дуже вдало.

Сюзанна дивилася, як Танкадо з колін упав на бік, а потім — на спину. Він лежав, дивлячись угору, і тримався за груди. Раптом камера змістилася від нього до купки дерев. Звідти вийшов чоловік в окулярах у дротяній оправі, у руці він тримав велику валізу. Коли він наблизився до скоцюрбленого Танкадо, його пальці почали витанцьовувати химерний беззвучний танець на механізмі, приєднаному до його руки.

— То він оперує своїм комп’ютером «Монокль»,