Читати книгу - "Яр"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Не доводилось, — буркнув Максим, і далі стоячи спиною до гостя.
— Дуже ти серйозний сьогодні, — підколов Олег. — Так і думаєш отут-о, у комірчині, цілий вік стовбичити?
Максим раптом розійшовся:
— Так і думаю! Чого ви хочете від мене? Дайте людині спокійно пожити! Я не вимагаю нічого, крім спокою, — не заважайте ж і ви мені. Не лізьте в душу із своїми дурними натяками. Я не знаю, про що ви мені весь час натякаєте, і не хочу знати. Людина належить сама собі, і нема чого розтягати її на всі боки, розривати на частини.
— Хочеш пересидіти в холодку? — саркастично засміявся Олег.
— У холодку! Яке ваше діло!
— Коли горить хата... — почав був Олег, але Максим перебив його:
— Я вже чув і про хату. Я нейтральний, і дайте мені спокій.
— А я таки докажу, — мовив Попович. — Коли горить хата, гасять усім селом. І ніхто в холодку не відсиджується, бо вогонь може дістати кожного.
Максим подивився на гостя пильним поглядом, узяв обценьки, тоді знову кинув їх на стіл — аж гримнуло, і тихо, але роздратовано спитав:
— Чого ви хочете від мене, Олегу? Чого ви всі вчепились у мене?
Батько став біля одвірка й витер засльозені від диму очі куксою.
— Там кипить, кау, — нагадав він синові. — Mo, витягай із лещат?
— І там кипить, і там горить... — буркотів Максим. — Відчепіться хоч ви! — зірвав він злість на батькові.
Кинувши своє «Бувайте!», Олег Попович пішов, а Максим ще довго мовчки сидів, спершись підборіддям на промащені солідолом руки.
— Витягай, дерехторе, бо переварю, — нагадав старий Нетреба, і Максим важко звівся на ноги.
— Що він кае? — спитав батько, кивнувши за хвіртку, де зник Олег Попович. — Mo, вп'ять на роботу кличе?
— Не знаю, — відмахнувся Максим.
Архип Нетреба не став наполягати. Після звістки про смерть старшого сина він став ще мовчазніший. Надворі почало сутеніти, у коморі вже почорніли кутки, і Максим поспішав упоратися з вивареними рогами. І коли згодом, поскладавши причандалля, замкнув комору, повернулася з роботи Марія, а трохи по тому й стара Явдошка. Вона знесилено сіла на приступку веранди й прихилила голову до сохи.
— Виморилась? — підійшов до неї чоловік.
— Ноги й руки — хоч поодрубуй, — поскаржилась вона. — Якби це колихтів, то вже й на роботу б не ганяли, а теперечки... І старих, і малих.
Вона, крекчучи, встала й пішла допомагати Марії, яка вже гриміла в челюстях печі рогачем і кочергою.
Повитиравши замащені солідолом руки об шпориш, а потім і вмившись, Максим сів і скрутив цигарку. За роботою його не тягло до тютюну, але тепер від раптового бажання аж пальці тремтіли. Він викресав вогню, затягся деручким димом. У голові паморочилось, і Максим відчув, як отрута поволі зогортає кожну клітину мозку. Вітер ущух, і над хатами повисла така чорна й нерухома тиша, що його аж сумніви взяли: невже так може бути? І невже десь у цю саму мить гуркочуть танки, рвуться снаряди й люди горять у безглуздому вогні війни? То було майже невірогідно. Максим стулив очі, і здалося, що варто їх розплющити, як усе опиниться на своїх належних місцях: і Володимирська гірка, і студентський гуртожиток на ній, і навіть брат Петро, який питає, всміхаючись до нього синіми очима: «Приймеш?..»
Тоді рипнула хвіртка, загупали чиїсь кроки, і видіння зникло раніше, ніж Максим устиг розплющити очі.
— Здравствуйте, Максим Архипович!
У пітьмі вирізнялася ще чорніша постать. Максим відповів на привітання. То був начальник поліції Афіноґен.
— А я вот шел мимо и думаю, дай, думаю, загляну, как тут Максим Архипович поживает.
Не дочекавшись Максимового запрошення сідати, він голосно зітхнув і примостився поруч на лаві.
— Ну, как дела?
— Та помаленьку, — відповів Максим, і досі не отямившись від несподіваного візиту. Що привело сюди цю людину? У пам'яті зринула неприємна сцена розмови в школі, тоді друга, ще дивніша.
— А какие планы? — пустив зонда Афіноґен.
Базилевич Ганна вважала, що начальник поліції мав його за таємного агента ґестапо. І що, коли вона справді вгадала й тепер Афіноґен дізнався про все й вирішив помститись? Максим одразу ж відкинув таке припущення, однак на душі лишалося неспокійно.
— Чем занимаетесь, Максим Архипович? — цікавився далі Афіноґен.
— Ложки стружу! — недружелюбно відповів хлопець. — Стружу ложки й нікому нічого лихого не роблю.
Афіноґен, було відчутно й у темряві, посміхався:
— Ложки, гребешки, зажигалки... Разве это для вас, Максим Архипович!
— А чого ж не для мене? Саме для мене заняття. Тихо й Смирно. Я не люблю пнутись у вічі. Та й не потрібно це мені.
— Понимаю, понимаю, — поквапивсь Афіноґен. — Понимаю, только такой человек... ну, как вы... Ну, разве ж можно так жить, Максим Архипович!
— Усе можна, пане м-м... Афіноґене.
Афіноґен замовк, але не прощався. Було видно, що він і не все сказав, та й прийшов, мабуть, не для цього.
— Я знаю, Максим Архипович, — озвавсь Афіноґен трохи згодом, — что вам нужно спокойствие, только вот... Ну, понимаете, и нам
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Яр», після закриття браузера.