Читати книгу - "Вогняна зима"

Гоша Лисий не сперечався, погодився переказувати половину щоденного заробітку на тітчину банківську картку з тим, аби вона регулярно знімала й віддавала гроші родичам. Щоправда, побоювався — не візьмуть, бо спортом давно не займався, хіба колись підлітком ходив на бокс, дістав по носі й зав’язав із великим рингом. Виявилося, природної нахабності цілком вистачало, щоб записали в список, почали годувати, нічого особливого, зате безкоштовно. І головне — не відразу, та все ж видали перші три сотні.

Сірий знав — Гоша Лисий боявся міліції. Незважаючи на те, що менти завжди охороняли Антимайдан по периметру й потрапити у відділок означало не сісти за ґрати, а врятуватися від гніву майдаунів. Та все одно новачок довгенько не міг звикнути, що поруч міліціонери й вони безпечні. Щиро вірив: зараз усіх запам’ятовують, беруть на олівець, і коли треба — загребуть списком, аби було, на кого потім усе звалити. Решта пацанів заспокоювала Лисого, пояснюючи — він веде себе провокаційно, тутешні менти лиш звертатимуть на нього більше уваги, ніж треба. Коли ж пацан нарешті заспокоївся, сталася ота прикра історія.

Дуже коротка.

У якусь із ночей після початку війни на Грушевського він ще з кількома бійцями полювали на Оболоні, недалеко від метро. Повели від виходу хлопця з синьо-жовтим шарфиком, наздогнали в найближчому дворі, навалили гуртом, затовкли ногами. Не ховалися, навпаки, переможно волали. Хтось викликав міліцію, і коли патруль наспів, бійці не розбіглися — розбрелися, відступили подалі. Ще й почали жартувати, куди того лоха, у реанімацію чи прямо в морг. Натомість старший патруля викликав «швидку», простежив, аби побитого поклали на ноші, а тоді запитав у бійців, хто готовий поїхати з ними й дати свідчення.

— Ясно, що це не ви, — говорив сержант. — Ви ж, напевне, бачили, хто це зробив. Нам треба скласти словесний портрет, аби шукати по гарячих слідах.

Гоша Лисий був одним із двох, котрі підняли руки, мов на уроці.

Скінчилося все тим, що обох доставили у відділок, завели до порожньої камери, і сержант сказав, уже зовсім іншим тоном:

— Значить, так. У нас інструкція, ніким не написана й не підписана, відпускати таких, як ви. Потримати для порядку, узяти пояснення — і на волю з чистою совістю. Я так і зроблю. Тільки пояснень ваших мені не треба. Стійте, як стоїте. Можете кричати, якщо так легше.

Далі сержант пустив у хід свого кийка, і пацанам нічого не лишалося, крім марно ухилятися від швидких, шалених, лютих ударів. Відходивши обох, сержант поцікавився, чи писатимуть громадяни скарги. Почувши у відповідь: «Ні», вивів обох на вулицю й по черзі копнув ногою, обматюкавши так, ніби благословляючи.

Після такого всі страхи Лисого не просто повернулися, а й подвоїлися. Тож виперти Гошу на чергову силову акцію відтоді стало марною справою. Тікати додому він при цьому не збирався, адже це означало — утратити заробіток. Аби Сірий сам не вліз у пригоду з майданівцями, після якої почував себе паскудно, не зрозумів би Лисого. Навіть почав би його чморити за подібне. Але тепер сам не збирався нариватися. Олегові не хотілося милості ані від ментів, ані від майданутих. Найбільш прийнятною для себе тактикою вважав пересидіти якийсь час спокійно, не нариватися, не маячити без толку. Зображувати якусь мурашину діяльність та отримувати за це бабло.

Тим більше, що віднині він, десятник, мав повне право вимагати їх від старшого.

Коли їм на початку лютого перестали платити, бунт не забарився.

Спершу Буряк відмахнувся: у штабі затримка, чекайте, завтра все буде, пацани сто пудів не на підсосі. Наступного дня поговорив ґрунтовно — треба чекати, бо вирішуються стратегічні питання, змінюється тактика. Залежно від результатів, бійці отримають нові цінні вказівки, що — сто пудів — означає збільшення щоденної оплати. Заради цього команда Сірого погодилася почекати до кінця тижня. Потім — ще три дні. Коли ж Буряк, уже не особисто, а по телефону заявив: отримають борг до Дня закоханих, терпець урвався.

Може, він би й не урвався.

Олег чудово знав себе. Його кидали не раз і не два. І в більшості випадків краще проковтнути, щоб згодом узяти в іншому місці. Ніхто не заважав би йому скласти повноваження, розвернутися й поїхати назад у Бровари. Якби на нього зараз не дивилося дев’ять пар очей, чекаючи від нього, свого командира, адекватного рішення.

Коли Сірий його прийняв, до гурту тут же присобачився ще з десяток таких самих кинутих. Проблема виявилася спільною, інші ображені взагалі не мали стосунку до Дениса Буряка. Проте обурення перло через край, обурений розум бурлив, кортіло поквитатися за кривду з кимось, кого можна дістати, простягнувши руку.

Ось чому Сірий грудневого вечора опинився затиснутим між бійцями в темних куртках, джинсах, спортивках, кросівках і в’язаних шапочках та «вольво» Дениса Буряка.

Олег знав, де можна знайти боржника. Кілька разів бував в одному з офісів без назви й таблички на дверях неподалік базару на Печерську. Там Буряка й вистежили. Дочекалися, поки вийде, сяде в машину, і стрімко, не чекаючи команди, діючи відповідно до ситуації, узяли «вольво» в кільце. Заблокувавши всі двері й навіть почавши хитати машину. Старший щось кричав зсередини, різко сигналив, привертаючи увагу перехожих. Проте люди, хоч озиралися на видовище, поспішали відвернутися й прискорювали кроки.