Читати книгу - "Аецій, останній римлянин"

Флавію Гавденцію, Побожний, Щасливий, Прославлений, Непереможний, завжди Август… 2

Все ближче і ближче звучить грюкіт, із яким широко розкриваються подвійні двері. Все ближчою луною озивається вітальне брязкання зброї розставлених по всіх кімнатах вартових. Все гучніше бринить — передаване з кімнати до кімнати: «Ave, vir gloriosissime»!..

Комес святої спальні, блідий, переляканий, біжить до дверей: його чуйне вухо вже розпізнало швидкий пружний крок… усе ближчий, усе голосніший…

— Найславутніший мужу, о цій порі? — скрикує тремтячими губами, героїчно розводячи руки. — Прости… не карай… відверни свій гнів… але я справді вже не можу тебе впустити…

Аецій без жодного слова, різким болісним ривком відштовхує від дверей пресвітлого комеса, як останнього раба-євнуха… І, більше на нього не глянувши, тим самим швидким, пружним, рішучим кроком йде до великої, перетканої золотом, пурпурової завіси. Comes sacri cubiculi біжить за ним, перепиняє, благає, падає навколішки. Аецій, не кажучи ні слова, йде далі…. Розхиляє завісу… Наче з-під землі виростає мала кругленька фігурка комеса святих шат… Маленькі, заплилі жиром оченята повні сліз…

— Не чини святотатства, пане… Вічний Август уже зволив зняти з себе одіж… Нікому не можна бачити святу наготу…

Аецій, хоч кипів од гніву, не міг стримати посмішки.

— Нікому?… А от же ти щодня бачиш святу наготу, ясний мужу.

На вип’ячених, налитих, наче опухлих щоках усе ще поблискують сльози, натомість тонкі губи вже складаються в лукаву посмішку.

— Я що іншого… я євнух… Мені і святу наготу вічної Августи можна бачити… і обох вічностей разом…

Але Аецій вже не слухає.

— Пускай, — каже сердито і відштовхує євнуха від завіси.

Comes sacrae vestis знову посміхається.

— Вічного владаря вже немає у святій спальні.

— Брешеш.

Євнух знижує голос:

— Присягаюся стегнами вічної Августи, найгарнішими, які я бачив…

Аецій здивовано дивиться на нього.

— Не боїшся, що піду й скажу?… таке блюзнірство…

— Не скажеш… Адже ж це від мене твій магістріан щодня про все довідується…

Широка долоня опускається на затоплене салом плече.

— Якщо від завтра подвоїш свою старанність, може, за рік станеш пресвітлим препозитом святої спальні… замість отого… — каже пошепки, вказуючи головою на комеса sacri cubiculi, що стоїть у сусідній кімнаті… — Страх як його любиш, авжеж? — сміється і відразу додає геть іншим тоном. — Де Плацидій?…

— У гімназіоні…

Стоячи на порозі гімназіону, Аецій здивовано придивляється до фехтування Валентиніана з високим кремезним рабом-готом. Вперше бачить цісаря майже оголеним: Валентиніан од природи тендітний і радше слабкої постави, але бистре око Аеція відразу помічає, що м’язи рук та ніг імператора чудово треновані. Ще він дуже гнучкий і, видно, давно вже вправляється у володінні мечем. «Без сумніву, гот навмисне атакує не на повну силу, — думає Аецій, — але ж я й цього від Валентиніана ніколи не сподівався …»

Нарешті цісар побачив патрикія. У його круглих, трохи витрішкуватих очах з’явилися безмежне здивування та гнів, Глибокі борозни миттю проорали опуклий констанціїв лоб. Швидко закутується в білу тканину і скрикує:

— Як ти посмів увійти сюди, блюзнірцю?!

Аецій готською мовою каже рабові: — Йди і забудь щойно почуте, — якщо хочеш жити. Зоставшись із імператором сам на сам, швидко підійшов до нього і, майже торкаючись грудьми його грудей, прошипів:

— Більше вже з цим фехтувальником не вправлятимешся… Помре або стане відданим мені псом… Він чув, як ти образив Аеція…

— А ти не образив імператора?… не зневажив церемоніалу, маєстату?… Як ти міг увійти сюди, некликаний, о такій порі?… Якщо гот помре, я накажу повбивати усіх своїх слуг з обома комесами разом… вони бачили, як ти зневажив імператора!..

«Дуже схожий на матір», — думає Аецій.

— Вбивай, коли хочеш, — каже. — Знаю, що ти цього не зумієш… А ти довідайся, що мені зовсім не залежить на публічному зневажанні маєстату і що я напевне не прийшов би сюди сьогодні, якби не довідався, що ти… — Його обличчя раптом збагряніло від нестримного гніву, скривилося у грізній гримасі, голос став тихшим і свистячим, — ти сьогодні приймав представників купецтва і запевнив їх, що новий військовий податок зовсім не стосуватиметься купецького стану…

Насилу витискав із себе кожне слово. Натомість Валентиніан, хоч дещо зблід, спокійно і холодно придивлявся до нього і, коли Аецій, нарешті, на хвилину замовк, — промовив:

— Я справді це сказав… Від часу нападу Аларіха купці все ще такі розорені, що грішно забирати у них бодай нуммус…

— Про гріхи розмовляй із Леоном або своєю матір’ю, — гнівно порснув патрикій, — а зі мною про військо та гроші. Ти імператор, то ж годилося б тобі час від часу цікавитися своєю імперією. Тому й кажу: якщо до зими не матиму грошей на формування шістнадцяти нових легіонів і на сплату заборгованості за півроку галлійським ауксиліям, — вже навесні ти не будеш владарем Галлії, а, може, й Іспанії, так само, як ти вже не є владарем Африки… Ми не маємо сил на війну не лише проти Теодоріха, але й проти франків чи свебів… І не матимемо їх, поки не роздобудемо грошей…

— Роздобудемо гроші, Аецію.