Читати книгу - "Постріл із глибин"

повному мундирі на містку «Лузитанії», що почала остаточно опускатися на дно.

Лоріа відплив від корабля — принаймні він так думав[628]. Він обернувся, щоб подивитися на останні миті життя судна. Ніс уже був під водою та поринав усе глибше. Корма стирчала високо в повітрі. Нахил праворуч став настільки агресивним, що пасажири могли стояти прямо, лише спираючись на поруччя правого борту, — вони зібралися тут у три чи чотири ряди довгою чергою, що простяглася нагору, до корми. Хтось із інших свідків цього назвав той натовп «маленькою армією». Якщо на борту хтось і сподівався, що «Лузитанія» не потоне, то ця надія тепер померла остаточно.

Пасажири, які були ближче до корми, тобто вище, спостерігали, як пасажири біля поруччя поринають у води. Ті, на кому були жилети, спливали, наче злітали над палубою. Ті, хто був без жилетів, намагалися пливти або зникали під водою.

Третій помічник Бестік — він був ще на борту — відчув, що корабель «дивно хитнувся», та глянув униз, на палубу. «Усепоглинаюча хвиля, схожа на хвилю з гребенем, які бувають коло пляжу, накрила шлюпкову палубу та ввібрала в себе пасажирів, шлюпки і все, що було на її шляху»[629], — писав він. Почувся стогін — тих, хто потрапив у ту хвилю. «У тому страшному стогоні був увесь відчай, жах та мука сотень душ, що переходили у вічність».

Роберт Кей, хлопчик, хворий на кір, та його вагітна мати намагалися піднятися на шлюпкову палубу[630]. Звуки занепокоєння, що чулися згори, ставали гучнішими. Піднявшись зрештою на палубу, вони опинились у натовпі людей, що намагалися врятуватися, піднімаючись вище на корму. Роберт дивився, як люди стрибають за поруччя.

Корабель продовжував рухатись, а корма піднімалася все вище. Мати тримала Роберта коло себе. А потім море наче стрибнуло вперед, і його мати зникла.

Вода розлучила їх, Роберта підхопив бурхливий потік, і корабель теж зник.

Трохи пізніше хтось із пасажирів розповідав про жінку, яка народжувала у воді. Роберта до самої смерті переслідувала думка про те, що то могла бути його мати.

Поки Чарльз Лоріа спостерігав, як корабель проходив повз нього та занурювався все глибше, щось надзвичайно сильно вдарило його по голові. Що б це не було, воно ковзнуло далі, на плечі його жилета, за щось зачепилось і почало тягти його вниз. «Я не міг навіть уявити, що могло впасти на мене з неба. Мене б не дуже здивувало, якби спливла субмарина і я опинився просто на ній, але ось такий удар просто нізвідки мене шокував»[631].

Він повернув голову та побачив, що за нього зачепився провід, який був натягнутий між двома щоглами. Антена для бездротового зв’язку, зрозумів він. Лоріа спробував вивільнитися з-під неї, але не вдалось. Антена перевернула його догори ногами та почала затягувати в глибину.

Телеграма

П’ятниця,

7 травня 1915 року

14:26

«SOS від “Лузитанії”. Ми вважаємо, що перебуваємо коло Кінсейла. Останнє положення — 10 миль від Кінсейла. Терміново на допомогу. Сильний нахил»[632].

«Лузитанія».
Кінець королеви

Лише шість із двадцяти двох традиційних шлюпок «Лузитанії» були спущені на воду, перш ніж корабель занурився остаточно. Сьома, з лівого борту, теж досягла води, але без необхідної заглушки — вона відразу почала наповнюватися водою й швидко потонула.

Пасажири, які встигли стрибнути у воду, пливли, щоб забратися якомога далі від корабля, — боялися, що їх почне затягувати під корпус. Цього не сталося, хоча троє пасажирів розповідають, що відчували щось подібне. Одна пасажирка, Маргарет Ґвайр із Саскатуна, Канада, — вона нещодавно вийшла заміж — розповіла, що її затягло в одну з чотирьох труб у 24 фути завширшки[633]. За мить її викинуло парою, що вирвалася знизу, — живу, але повністю вкриту чорною сажею. Після неї в трубу затягло ще двох[634]: 21-річного Гарольда Тейлора, який теж нещодавно одружився, та ліверпульского поліцейського інспектора Вільяма Пір-пойнта. Вони також повернулися звідти живі та чорні.

Поки ніс корабля занурювався під воду, корма підіймалася все вище, і стало видно чотири гігантські гвинти, що золотом виблискували на сонці. На той момент «Лузитанія» на 2 милі відійшла від місця, де її вдарила торпеда, і перебувала у 12 милях від мису Олд-Хед-оф-Кінсейл. У ці останні миті кут нахилу правого борту зменшився до 5° — вода заповнила решту корабля.

Моряк Мортон перевернувся на спину та спостерігав за кораблем. Він бачив, як пасажирів змило з палуби, як сотні людей намагалися видертися якомога вище, до корми. Потім «Лузитанія» знов нахилилась на правий борт і зникла з очей у «повільному, майже статичному зануренні вперед головою під кутом у 45 чи 50°»[635].

Двайт Гарріс у своєму рятувальному колі від Ванамейкера плавав далеко за кормою