Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Полонянка"

стають дуже прості. «Три на десять! Але, бароне, стережіться: ви, мабуть, не такий щасливий, як оті історики, чиї судження підтвердить майбуття; якщо ви покажете нащадкам картину, яку ви нам намалювали, нащадки її визнають за кепський жарт. Вони судять лише з документів і захочуть ознайомитися з вашим досьє. А що жоден офіційний папір не підтвердить масовости таких явищ, а єдині їхні свідки надто зацікавлені приховати їх від людей, то у стані прекрасних душ обуряться, і вас як стій оголосять обмовником чи божевільним. Потому як ви тут, на крузі земному, на конкурсі елегантносте зібрали максимум голосів і здобули принципат, ви пізнаєте гіркоту забалотованого на тому світі. Для такої забави шкода й світло світити, як мовить, хай мене Бог простить, наш Боссюе[86]». — «Я працюю не на історію, — відказав пан де Шарлюс, — мені доста життя, воно все-таки цікаве, як казав сердега Сванн». — «Як, бароне? Ви знали Сванна? А я про це не відав. Хіба він мав такі уподобання?» — занепокоївся Брішо. «Але ж із цього Брішо хам! Ви що, гадаєте, що я знаюся лише з такими? Ні, навряд», — відповів барон зі спущеними додолу очима, немовби зважуючи всі «за» і «проти». І, міркуючи, що раз ідеться про Сванна, віддавна відомого своїми непевними нахилами, то половинчасте визнання не уйме чести тому, кого стосується, і буде хвальне для того, хто незнарошне пробалакався, барон додав: «Може, колись у колежі, часом випадково, — промурмотів він, наче розважаючи вголос у пориві мимовільної щирости, відтак схаменувся. — Але ж це було двісті років тому, хіба я можу пригадати? Ви мені набридли», — закінчив він, сміючись. «У кожному разі, вродливим він не був!» — скрикнув Брішо; сам страшило, він мав себе за красеня, зате інші ходили у нього в потворах. «Отакої! — сказав барон. — Що ви плещете? Замолоду у Сванна були не щоки, а персики, — додав він, добираючи для кожного складу особливу ноту, — а гожий він був, як амур. Коротше, був чарівний. Жінки за ним шаленіли». — «Ви знали його дружину?» — «Ге! А хто їх познайомив, як не я? Одного вечора вона здалася мені прегарною в своєму напівмаскарадному строї, коли грала міс Сакріпант; я був у театрі зі своїми клубменами, кожний узяв собі якусь жіночку, що ж до мене самого, то хоча мені хотілося лише захропти, слизькоязикі запевняли (як жахливо, що світ такий злосливий), ніби я переспав з Одеттою. Чутки чутками, але вона скористалася з них, аби чіплятися мені на шию, і я, аби здихатись її, познайомив її зі Сванном. Та ба! Вона від мене так і не відчепилася, грамотійка з неї була нікудишня, листи писав за неї я. А потім мені ще й випав клопіт відпроваджувати її. Ось що таке, мій хлоню, мати добру славу, ая! Зрештою, ця слава мною не цілком заслужена. Вона мене силувала влаштовувати страшні масовки з фігурами, вп’ятьох, вшістьох». І пан де Шарлюс заходився перераховувати Одеттиних коханців з такою докладністю, ніби зачитував реєстр французьких королів: вона жила з тим-то й тим-то, а потім із такимто й таким-то. Про всіх цих чоловіків не знав тільки сердега Сванн; засліплений ревнощами й коханням, він то малював ув уяві те, що могло статися, то вірив її клятвам, і, хоча грішниця іноді плуталася і виглядала тим підозрілішою, чим хитромудріше виплутувалася, ревнивець усе ж волів покладатися більше на очевидний факт, ніж на якісь криво здобуті свідчення, і не турбувати марно своєї коханки. Ревнивець уподібнюється до сучасника, він надто близько від події, він нічого не знає; лише для сторонніх літопис перелюбів набуває точности історії і розтягується на багато сторінок, байдужих для більшості і болісних лише для іншого заздрісника, такого, наприклад, як я, який не може утриматися від порівнянь і питає сам себе: чи жінка, що в нього під призрою, не має такого самого послужного списку? Але не може до чогось докопатися, проти нього всі ніби змовилися, всі (поки його полюбовниця ходить по руках) дотримуються вбивчої конспірації і знай тримають на його очах пов’язку, зводячи нанівець його повсякчасні потуги зірвати її, всі як один хочуть, щоб він, бідолаха, був сліпий — добрі люди з доброти, лихі зі злости, натури грубі з любови до сороміцьких фарсів, добропристойні з ґречности і з тактовности, — а всі разом з огляду на умовність, звану «принципом». «А Сванн знав, що вона вщедряє вас своєю ласкою?» — «Де там! Що за страхіття! Розповісти Шарлеві! У мене волосся лізе догори на саму думку про це! Ні, лебедику мій, він би мене вбив, та й квит. Він був ревнивий, як тигр. Ба більше, я не признався Одетгі, хоча їй, зрештою, було б усе одно, що… е, та годі тягти мене за язика, а то набалакаю чого не слід… Але що найцікавіше — вона бабахнула в нього з револьвера, а мало не попала в мене. Ох, сьорбнув я лиха з цією парочкою. Само собою, я мусив ще й бути за секунданта на його поєдинку з д’Осмоном, а той мені цього не подарував. Д’Осмон відбив у нього Одетту, а Сванн, щоб утішитися, взяв собі за коханку (може, про людське око) Одеттину сестру. Коротше, не змушуйте мене розповідати всієї Сваннової історії, її ви й за десять років не переслухаєте, розумієте? Ніхто не знає її краще за мене. То я гуляв з Одеттою, коли вона не хотіла бачити Шарля. Все це не смакувало мені надто тим, що дуже близький мій родич теж носить прізвище де Кресі і без жодних на те прав, і йому, зрештою, ця історія була неприємна. Бо вона називала себе Одетта де Кресі і в цьому не можна було їй відмовити, хоча з тим своїм Кресі вона вже й була розлучена. Той Кресі був уже стеменнісінький Кресі, дуже пристойний йогомость, якого вона обібрала до останнього шага. Та що мені розказувати про цього Кресі — я бачив вас із ним у приміському потязі, ви частували його обідами в Бальбеку. Бідачисько, очевидно, їх потребував, він жив на маленьку субсидію, яку виплачував йому Сванн; гадаю, після смерти мого друга ця рента урвалася. Але ось що мені невтямки, — сказав мені пан де Шарлюс, — ви часто бували у Шарля, чому ж ви сьогодні не попросили, щоб я відрекомендував вас