Читати книгу - "Вийди і візьми"

191
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 95 96 97 ... 100
Перейти на сторінку:

Я не знаю, що та як сказати Сергійкові — він так хотів братика або сестричку, випрохував купити. Ладний був віддати в обмін улюбленого ведмедика — на рідкість зворушливу плюшеву забавку, з якою нізащо не розлучався — ні вдень, так що Матильда тарабанила до дитсадка їх удвох (як Сергійко був іще зовсім малим, ведмедик був майже такий, як він), ні вночі (він із ним спав).

Ми вирішили нічого не розповідати, щоб не ранити його. Лікарі сказали, що шансів практично не було. А ми вже знали й імена, їх вибрав Сергійко — якщо донечка, назвемо Христинкою, якщо хлопчик, — Устимком.

Єдиний промінець, розрада, надія — наш Сергійко.

Ось так воно все.

Твій Жак».

Мабуть, це й було воно, приховане, що його Сергій так марно шукав ще й тепер, повернувшись до рідного міста й батьківської оселі, по всіх її закутках, тельбушачи речі. Ця прихована від нього сімейна трагедія, запавши невиразною, інтуїтивною ремінісценцією, поступово прибрала рис скарбу, коштовностей, чогось такого-такого. Перед ним у всій ясноті зринув сон дитинства, в якому мати народжує сонце, що їх усіх обпікає.

Сергій вглядався в дату на поштовому штемпелі, нанесену дещо невиразно, загинав пальці, лічачи час, йому було тоді чотири або п’ять років, у кожному разі то було вже в їхньому новому помешканні, згаданої в листі гуртожитської кімнатчини Сергій не пам’ятав. Його відлік часу починався квартирою, де він бігає та ховається, наче в лабіринті, і велетенським парком — з озером й лебедями.

Він був у дев’ятому класі і пішов геть із занять. Мав, нарешті, ключ від помешкання — те, як батьки роками зволікали, тільки підживлювало його переконаність, що вони щось утаємничують і це щось — удома, одначе жодного разу йому так і не пощастило що-небудь знайти. Й ось він якомога тихіше відімкнув двері і так само замкнув, стояв на застеленому цератою, підбитою войлоком, коридорчику і бачив у навстіж відчинені до вітальні двері батька на табуретці з краваткою, що звисала з шиї, не торкаючись грудей, тоді як рука тримала дріт, на якому завжди і ще вранці висів світильник. У всьому тому панувало безглуздя, жаске й лиховісне.

«Я… ти…»

Було химерно, як вони вибріхувалися один перед одним. Батько, продовжуючи стояти, — «Ось бачиш, ремонтую», одначе Сергій ні тоді, ні перед тим не помічав, щоб світильникові чогось бракувало. Белькотів, скидаючись у такій позі на янгола, який, до схилвіку так і не дочекавшись крил, лаштувався все одно полетіти.

Нарешті батько зліз зі стільця і скинув із шиї краватку, мов зашморг, одягнув звалені на купу сорочку й штани і то чіпав, то знову скидав краватку, загиливши врешті до шафи, після чого попрощався та пішов із дому, сказавши, що на обід не прийде, а перекусить на підприємстві й, можливо, як не затримається, після роботи відразу піде в гараж.

37

Як задзеленчав телефон, Сергій аж стрепенувся — так людину, яка гадає, що сама, заскочує стороння присутність. Він не відразу впізнав голос Анатолія, який розпитував, як справи, а ще запрошував на зустріч — двадцять п’ять років, відколи закінчили школу (Толик, тоді бурсак, приходив на випускний). Коли вони бачилися, минув майже рік. Анатолій мовби забув про нього, йому ж було не до Толика і взагалі. Сергій оживав хворобливо і вперто, як природа після тривалої зими, наче щойно тепер, як заповнилася найгірша прогалина, у ньому нарешті з’явилась снага, остання кладка на шляху до себе, торованому довго, тяжко й бездумно.

Його тягло надвір, на свіже повітря, сновигати між людей, де, нічого не роблячи, почувався задіяним. У ньому прокинулася спраглість до газет, вивісок, облич, крамниць — як навесні до пахощів першоцвіту. Все навколо повнилося життям мірою того, як воно відроджувалося чи щойно народжувалося: те відчутне, що буває в дитинстві, а потім зникає, як вода крізь пісок, тепер снувалося знову, перевіяне крізь сито свідомого, дорослого сприйняття. Мовби тільки тепер по кричущому, безвідповідальному зволіканні ґросбух дитинства було остаточно вивершено. І що ввесь той час знав про батьків одночасно все і нічого, але й про себе не набагато більше.

Опустившись на лаву, взяв залишений кимось зшиток. То був тижневик, що його видавав і безкоштовно поширював конкурент чинного мера, який програв йому на останніх виборах, не дібравши якихось відсотків, і, не змирившись, вирішив насолити, облаштувавши мережу соціальних аптек і крамниць, де все продавалося за нижчою, ніж у решті аналогічних закладів, ціною. Перші сторінки були присвячені гострій, висловленій у дотепній формі з промовистими карикатурами, справедливій, хоча місцями, може, й надмірній критиці діяльності міської влади, де дослівно повторювалися всі ті позиції, бештячи які свого часу виборов перемогу теперішній господар.

Таким було його місто, Сергій відчув свою причетність до нього, його циклічного буття, що було нічим іншим, як перенесеним у нову структуру побуту селянським світоукладом, зорієнтованим на колообіг природи, що, втім, утративши цей первинний зв’язок, нагадував вовтузню, в якій фігури мінялися час до часу вбранням і місцями. Повідомлялось і про прості, буденні речі — трапунки й історії сімейного і сусідського життя, подорожі й дозвілля, бо, врешті-решт, тільки вони й були спроможні тримати увагу ширшого читача, тоді як локальні політичні пристрасті якщо й баламутили, то недовго.

Третина зшитку присвячувалась оголошенням найрізноманітнішого характеру: куплю австрійську цеглу, познайомлюся зі статечним юнаком із завершеною вищою освітою і стабільними надходженнями (вказувалася сума нетто), вийду заміж за суддю — вік не має значення, фірма встановлює вікна з металопластику, збори акціонерів відбудуться 31 числа поточного місяця, загублений штемпель вважати недійсним… У частині «Вакансії» Сергія привабило таке повідомлення: «Потрібний водій». І ось рівно за тиждень до Анатолієвого дзвінка Сергій, склавши — вкотре вже, щоправда, цього разу за власним бажанням, — екзамен, теоретичну і практичну частини, отримав новісінькі водійські права, що наближали його на вирішальний крок до мети — звичайної, не ґрандіозної, можливо навіть, банальної, зате його першої, відмінної від попередніх мрій і фантазій — усіх тих солодких, похмурих,

1 ... 95 96 97 ... 100
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вийди і візьми», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вийди і візьми"