Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

що завгодно. Ти наївна й повіриш їм, але у мене є достатньо підстав, щоб не вірити жодному їхньому слову!

— Хлопче, ти перебрав міру,— гримнула Лейла російською.— Може, нагадати тобі, де ти перебуваєш?!

— О, не треба! — Данило обернувся до неї.— Я все розумію! Спочатку пан Мотта вирішив помститися та знищити родину Яблонських, і ви допомагали йому в цьому. Майже все вдалося, але потім невчасно з’явився я, і ви підслухали нашу з Юліаною розмову й зрозуміли, що я про все дізнався! Хто був тоді в коридорі? За ким я гнався? За тобою, Лейло, чи за Давидом? Але однаково нічого не вийшло — я навіть малюночка вашого не злякався й вирішив витягнути Агнесу з в’язниці! І тоді ви подумали: а чом би й ні, нехай цей ідіот спробує, ось йому зільбершторум! Можливо, він витягне дівчинку, а ми знайдемо, як її використати, так? — Данило важко перевів подих і провадив, дивлячись у геть чорні від гніву очі Лейли.— Думаєш, чому я про це зараз так відверто кажу? Бо ви в будь-якому разі мене вб’єте. Я не маю для вас цінності, а от Агнесу можна використати, вона — дочка засновника міста.

В їдальні, та й в усьому «селищі» вигнанців запанувала така тиша, що було чутно стукіт крапель у душовій у кінці коридору.

— Давиде,— ледь ворухнувши побілілими губами, засичала Лейла.— Ти прострелиш йому макітру, чи можна мені?

— Заспокойся,— владно відповів вигнанець.— Усе це дуже цікаво. Але, по-перше, ми не підкидали тобі зільбершторум. І я навіть не уявляю, що воно таке. По-друге, я й гадки не мав, яку павутину виплів той, з чиєї ласки Агнеса опинилася у в’язниці. Адже дійсно, на перший погляд, виходить, що в усьому винні ми.

— Ой, та годі вже, Давиде! — кинув Данило.— Знову порожні балачки. Я оперую фактами, є ціла купа свідків, а у вас — лише слова. Навіть ця хитромудра історія про зброю для росіян нічим не підкріплена. А отже, ви просто добре вмієте вигадувати казки.

У цю мить Мотта потягнувся до своєї торби, дістав з неї пачку паперів і жбурнув перед Данилом. Кілька хвилин вони з Агнесою вчитувались у канцеляризми договору, укладеного на гербовому папері й підкріпленого підписом трьох «отців» і печаткою міста. А потім водночас підвели голови та вражено перезирнулися. Данилові стало важко дихати, а серце впало.

— Звідки це у вас? — спитав він у Мотти.— Адже лабораторія вибухнула.

— Август приніс мені їх у день своєї загибелі,— все з тим самим незворушним спокоєм відповів перуанець.— Ми скликали всю групу й показали їм те, що знайшли. Виявилося, більшість учених зовсім не була здивовані тим, що замовлення виконувалося для Російської Імперії — адже замовником більшості винаходів Леобурга віднедавна була саме вона. Про це нам розповіли люди, які брали участь у попередніх проектах. У цей момент стало зрозуміло, що відбувається. У відповідь на визнання Леобурга й щедре забезпечення Оздемір пообіцяв цареві перетворити наше місто в дослідницький плацдарм для Росії.

Агнеса зітхнула та вражено похитала головою, але Данило так і не почув відповіді на своє питання, тому й далі уважно вдивлявся в обличчя Мотти.

— Вочевидь, газ цареві знадобився через чутки, що Австро-Боснія розробляє якусь неймовірно жахливу зброю,— знизав плечима вчений.— Та й потім: тридцять років поразок, утрата частини України й Бессарабії — все це було для росіян украй принизливо, особливо коли вони спостерігали, як Австро-Боснія стає європейським гегемоном.— Мотта поглянув на Агнесу.— Того ранку, коли ми вирішили всією групою відмовитися від участі в проекті, Август збирався піти до Ради, щоб з’ясувати все на місці. Мене послали до брамника, щоб я знову викликав Оздеміра. Коли я вийшов з лабораторії і попрямував туди, за спиною пролунав вибух. Вони про все знали: імовірно, в лабораторії були канали для прослуховування. Я побіг на допомогу товаришам, але було запізно: майже всі були мертві, крім одного юнака, який накрив своїм тілом документи. Він передав їх мені й помер у мене на руках. Я почув у коридорі тупіт охорони, вистрибнув у вікно й побіг до брами. Так я встиг утекти й заховати документи, поки мене не схопили. Саме в той час із міста вперше урочисто вигнали людину — художницю Оксану Верестович, яку звинуватили у зв’язках з підпільною групою «Сокіл-Свобода» і злочині проти законної влади за її картину з соколом над панорамою Леобурга. Я став другим вигнанцем. Третім, до речі, був Давид — він захищав Оксану в суді. Потім виганяти почали таємно, тому в місті навіть не знають про масштаби скоєного Радою,— Мотта зітхнув.— Давид і Лейла знайшли мене на руднику неподалік Іркутська. Ми вижили й повернулися. Але я досі не розумію, чому мене не вбили у в’язниці, адже мені було відомо дуже багато. І не знаю, що краще: чи таке існування, як зараз, чи та доля, що спіткала моїх друзів і колег. У мене немає приводу ненавидіти Августа або мститися його родині, бо єдиний сенс життя, який у мене лишився після всього, що сталося,— це розповісти Агнесі правду й передати їй ці документи.

Всі мовчали. Присутні чекали реакції Данила: сповнений злості погляд Лейли, як оса, повзав по його обличчю, Давид задумливо дивився спідлоба, Агнеса відвернулася й затулила долонями обличчя. Данилові нестерпно хотілося торкнутися її, погладити, обійняти, але він знав, що будь-який його дотик зараз викличе у неї вибух обурення.

Вигнанці мовчали, але Данила однаково не полишало відчуття, що головного він ще не почув. Навіть якщо це все правда — питань залишається занадто багато.

— Гаразд, припустімо, ви говорите правду про смерть Августа,— схвильовано промовив Данило.— Але навіщо цареві потрібен Леобург, чому б їм не створити щось таке на своїй території?

Мотта обернувся до нього.

— Бо до Росії, з її самодержавством, ніхто не хотів їхати. Ви не уявляєте, який дух творчості й свободи панував у Леобурзі в перші роки його існування! Найкращі голови, найвидатніші творці з усього світу летіли туди, мов нетлі на вогонь! Цар учинив мудро, не розголошуючи своєї протекції. Вони користувалися нашими послугами таємно, поступово висмоктуючи найкраще. Я гадаю, у Відні про щось таки підозрювали, тому в Академічному районі й з’явилося «Австрійське імператорське наукове товариство», куди не пускають жодного з моїх знайомих професорів. Але що більше грошей імперії вкладають у своє дитя, то більше воно стає схожим на своїх