Читати книгу - "Нарис історії України. Том 2, Дмитро Іванович Дорошенко"

запорозьких козаків XVII і XVIII ст. дуже тісно звязана з історією Гетьманщини, так тісно, що часом тяжко відокремити одну від другої. І в отсьому нарисі мені доводилося не раз говорити про запорозьке козацтво, про його участь у політичній історії лівобережної України та про його вплив на соціяльні відносини в ній. Коли я тепер хочу спеціяльно зупинитися на Запорожжі й на його долі в період між поворотом запорожців у російське підданство в 1734 р. та його упадком у 1775 році, то це тому, що власне цей останній період виявляє особливий інтерес: як раз у цей останній період свого існування на рідній землі запорозьке військове братство виявило нахил перетворитись в окрему державну організацію й створити тверді підстави її економічного існування. Запорожжя дуже скорим темпом еволюціонувало від своєрідного лицарського ордену напівкочового характеру, з екстензивним способом експлуатації природних багатств своєї території (ловецтво й рибальство) до звичайної державної організації, з осілою хліборобською господаркою інтенсивного характеру. Воно ставало справді демократичною республікою, але вже носило в собі зародок клясової диференціяції, яка неминуче мала б наступити при дальшому нормальному розвитку його економічного життя. Але ввесь уклад запорозького життя й тенденція його розвитку йшли в розріз із укладом життя російської імперії, з тими порядками, які там здобували щораз більшу силу, й Запорожжя мусіло впасти, як упала перед тим автономія Гетьманщини й Слобідської України.

Історіографія Запорожжя XVIII ст. розроблена досить добре. Запорожжя мало в останні десятиліття свого існування правильно поставлену канцелярську службу, мало свій власний архів, і значна частина цього архіву, не зважаючи на всі зовнішні пертурбації, збереглася, була знайдена в першій половині XIX віку й використана А полоном Скальковським, що в своїй «Історії Нової Січі або посліднього коша Запорозького» (Одеса 1840 р.) дав досить повну зовнішню, політичну історію Запорожжя. Пізніше історіографом Запорожжя став проф. Дмитро Яворницький, що ціле своє життя присвятив дослідові Запорожжя. Він видав велику силу памяток і матеріялів про топографію, побутову археольоґію й політичну історію запорозького краю. Йому належить також і синтетична, тритомова «Історія запорозьких козаків» (1895-97), доведена до року 1734. Дуже багато цінного архівного матеріялу про Запорожжя опубліковано в виданнях Одеського Історичного Товариства й Катеринославської Архівної Комісії. На полі розроблення архівних матеріялів до історії Запорожжя поклав значні заслуги й проф. Василь Бідно в. Але основного недостачею історіографії Запорожжя аж до останнього часу було те, що вона проминала майже цілком без уваги соціяльну історію Запорожжя та його економічну структуру. На цю недостачу звертав свого часу увагу Михайло Драгоманів, що сам спробував був заповнити прогалину щодо історії внутрішнього життя Запорожжя в одній своїй нескінченій праці. Але тільки протягом останнього десятиліття молодші вчені на Радянській Україні взялися за досліджування матеріялів до історії соціяльно-економічного устрою Запорожжя, і в цій ділянці вже вийшли цінні праці проф. М. Слабченка, пані Н. Василенкової-Полонської та інших.

Запорожці, приймаючи в 1734 р. знову російське підданство, одержали в своє володіння широкий край, який турки формально уступили російській імперії по замиренні в 1740 р. Цей край дістав спеціяльну назву «Вольностей Війська Запорозького». Він обіймав увесь простір пізнішої Катеринославської губернії, трьох повітів Херсонської, і навіть включав у себе деякі погряничні території Таврії й Харьківщини. Увесь цей широкий простір став власністю дуже нечисленної організації, яка нараховувала в собі не більше 20.000 людей, без жінок і дітей. Тепер обставини дуже змінилися супроти тих, що були ще на початку XVIII ст., за Мазепи. Тоді запорозьке козаче братство жило на самій периферії заселених областей; і його територія і сусідні степи були з буквальному розумінні слова «диким полем». Запорозьке братство економічно залежало від довозу продуктів із півночі, з Гетьманщини. Тепер людські оселі зовсім близько присунулися до його гряниць: польська Україна, Гетьманщина, Слобожанщина — тісним пів-колом облягали Запорозькі Вольності з заходу, півночі й північного сходу. На них уже почувалося бажання поширити свій кольонізаційний рух далі, і запорозькі землі представляли з цього погляду велику принаду. Та й сам російський уряд, стараючися забезпечити південні гряниці від татарських нападів, носився з пляном будування укріплених ліній і окремих фортець усе на тій же запорозькій території. І запорожці вірно зрозуміли ситуацію. Вони збагнули, що коли не хочуть, щоб їх землі почав заселювати хтось другий то мусять сами розпочати їх кольонізацію. І дійсно, за кілька десятків років край почав помітно міняти свою фізіономію: замісць «дикого поля» він став обертатися в країну осілої хліборобської культури з вільним селянським населенням.

Правні відносини Запорожжя до російського уряду були унормовані в умові, заключеній літом 1734 р. в Лубнях: запорожці визнали себе підданими російської цариці, дістали свої землі, право жити по своїм старим звичаям і підлягали російському ґенералові, який командував військом на Україні. їм було призначено 20.000 рублів платні на рік із державної казни. В 1750 році з Петербургу було наказано, щоб Запорожжя підлягало безпосередньо гетьманові, на той час — Розумовському. Але фактично зверхня влада над Запорожжям і надалі поділялася між гетьманом і російським ґенерал-губернатором, який сидів у Київі. В своєму внутрішньому житті Запорожжя було цілком автономне, і до нього ані гетьман, ані російська влада не втручалися. На чолі Запорозького Війська стояв кошовий отаман, якого вибирано кожного 1. січня на один рік. Але в даний період помітна вже виразна тенденція вибирати одну й ту саму особу кожен рік, або ж перевибирати за якийсь час наново. Так, наприклад, кошового Ігнатовича вибирано протягом вісьмох років чотири рази, а останнього кошового Калнишевського десять разів поспіль. Кошовий мав величезну владу. Він порядкував військовими справами, стояв на чолі адміністрації й військового господарства, мав право верховного судді, репрезентував Запорозьке Військо перед вищою російською владою, зносився з гетьманом і царським урядом, навіть із представниками урядів сусідніх держав, наприклад із Кримом. Йому належали особливі почесті. Він мав при собі окремий штат старшин, які помагали йому виконувати його функції й сповняли його доручення. В часі війни, в поході, влада кошового була чисто диктаторська, він діставав тоді право життя й смерти над кожним козаком. Подаючись у відставку, кошовий не повертався до свого первісного стану, він зараховувався до почесної категорії «стариків», які займали колись високі посади у війську, а потім творили немов раду сеніорів запорозького братства.

Крім кошового до старшини належали також виборні, військовий суддя, який крім судових обовязків виконував функції січового скарбника; військовий осавул, до якого належало адютанство при кошовому, завідування поліцією і взагалі ріжні адміністраційні обовязки; нарешті військовий писар, який завідував військовою канцелярією та