Читати книгу - "Нарис історії України. Том 2, Дмитро Іванович Дорошенко"

провадив листування в справах цілого війська. Крім того був іще цілий ряд старшин, які несли ріжні, спеціяльно військові або адміністраційні обовязки. Так, наприклад, були полковники. Посада полковника мала на Запорожжі особливе значіння: полковником була особа, яка виконувала яке-небудь важливе завдання протягом певного означеного часу, наприклад, командувала відділом війська в часі походу або стояла на чолі адміністраційної округи, так зв. паланки. Запорозька старшина, починаючи від самого кошового отамана, діставала платню з тих грошей, що їх присилав російський уряд, і ця платня була, порівнюючи, зовсім не мала. Діставала вона також платню, грішми й натурою, і з прибутків, які надходили з військового скарбу. Під кінець існування Запорожжя ми бачимо, що в руках старшини було зосереджене дуже значне майно, головно в табунах коней і в отарах скоту. І хоч теоретично верховна влада належала цілому запорозькому братству, яке виявляло свою волю на всенародній раді, але фактично в останньому часі існування Запорожжя всім кермувала запорозька старшина, яка висунула зпоміж себе людей талановитих і енергійних.

Саме запорозьке військо ділилося на 38 куренів. Ці курені склалися історично і, може бути, уявляли собою гуртування по територіяльному принципу. На це вказують назви деяких куренів, наприклад, переяславський, полтавський, донський, канівський і т. д. Кожен курінь становив військову комуну, яка мала спільне майно і навіть спільний стіл. На чолі куреня стояв виборний курінний отаман, який мав велику владу: в межах свого куреня він був таким же господарем, як і кошовий отаман у маштабі цілої Запорозької Січі, Курінні отамани разом із кошовою старшиною становили властиво керівну верству на Запорожжі. Кожен курінь мав у Січі свій окремий будинок, так би мовити, касарню, де жили всі члени куреня. Число козаків у курені досягало кількох сот, але рідко коли вони всі разом перебували на Січі. Річ у тому, що значна частина козаків відбувала постійну сторожову службу на гряницях і по кріпостях, частина ж перебувала на риболовних і звіроловних промислах. Уся територія Запорозьких Вольностей поділялася на 8 округів, так званих паланок: Самарську, Кодацьку, Інгульську, Бугогардову, Орельську, Протовчанську, Калміуську й Прогноїнську. Кожна паланка мала свій військовий і адміністраційний центр, так званий гард, де постійно перебував полковник, начальник гарду. Вся земля на Запорожжі належала Війську, як верховному власникові. Вона віддавалася в користування ріжним категоріям людности, так само, як і місця рибної ловлі та пасовища. Кожного року робився розподіл степу й річок між окремими куренями. Окремо розподілювано ділянки для рибальства, скотарства, місця для бжільництва, ліси для звіроловлі між старшиною й некозацьким елементом. Ми не знаємо точно, як розподілювано землю для хліборобства; можна думати, що на основі «займанщини», себто вільного захоплення землі, придатної для господарства, так, як це було колись на Слобідській Україні.

Як уже згадано, запорожці швидко після свого переходу під російську владу взялися за кольонізацію своїх обширних земель. Зпоміж самих козаків виділялись окремі одиниці, які залишали запорозьке братство, членами якого могли бути тільки безженні козаки, й, оженившись, заводили господарства на окремих хуторах, або не селилися по кілька родин у одній слободі. Такі хутори з хліборобським господарством заводили також і деякі старші, нежонаті козаки, члени товариства. Ці хутори носили спеціяльну назву зимовників. Береги річки Самари в центральній частині запорозьких земель були вкриті такими зимовниками, в яких особливо процвітало садівництво та бджільництво. В 1775 р. на самому правому березі Дніпра було 763 зимовника, де мешкали 8684 січовики. Але далеко численнішу категорію кольоністів запорозьких земель становили звичайні селяни, які переселялися з Гетьманщини, з Слобідської і навіть із польської України. Тому, що з усіх цих областей легальне переселення було дуже утруднене, майже неможливе, то переселенці звичайно просто втікали з своїх рідних сел. На Запорожжі вони зустрічали дуже гостинний притулок, тут їх ніхто не переслідував, не силував до панщини, не обтяжав податками й повинностями. Переселенці ставали «підданими Війська Запорозького» й платили до військового скарбу невеликий податок. Чим тяжчою ставала панщина в сусідніх краях, тим більший потік утікачів шукав собі щастя долі на вільних запорозьких землях, і тут виростали одно за другим нові села. Всього в рік зруйнування Запорожжя існувало на його території понад 150 сел. Про число населення на запорозьких землях дає нам поняття передовсім реєстр козаків, які присягали в 1762 році новій цариці Катерині II. Січових козаків, членів запорозького товариства, в момент присяги перебувало в Січі 13.427 чоловіка; з тими, що перебували в той час по паланках, всього було 17.969 козаків. Крім того присягнуло 2.312 жонатих козаків, які жили на своїх зимовниках і слободах. Число селянського населення точно установити не можна, докладні цифри маємо тільки по деяких окремих паланках, але в усякому разі воно переходило 150.000 людей, так, що взагалі населення Запорозьких Вольностей досягло 200.000

Давніше в історичній літературі панував погляд, ніби запорожці жили на строго комуністичних основах і що приватної власности, з виїмком хіба одежі та зброї, у них не було. До певної міри такий погляд був справедливий щодо XVI, може навіть і першої половини XVII ст. Але в добу, за яку оце мова, право власности існувало цілком явно. Не кажучи вже про зимовники й те господарство, яке там провадилося — очевидно, на чисто індивідуальній, а не комуністичній основі, — окремі козаки володіли доволі значними капіталами, як у грошах, так особливо в конях і в худобі, а також і в ріжному рухомому майні. Збереглися заповіти деяких простих козаків, і з цих заповітів видко, що їх автори розпоряджали значними грішми. Особливо багато було людей заможних серед старшин. Так, наприклад, останній кошовий Петро Калнишевський збудував своїм коштом чотири церкви на Україні; з опису його майна, сконфіскованого після його заарештування, виявилося, що Калнишевський мав готівкою 50.000 рублів і кілька сот червінців, крім того 639 коней, понад 1.000 рогатої худоби й 14.000 овець та кіз. Писар Глоба мав коло 30.000 рубл. грошей, 336 коней, 889 рогатої худоби й більше 12.000 овець та кіз. Так само й інша старшина, й навіть рядові козаки володіли великим числом коней, худоби, зброї, одежі й усякого рухомого майна. З того самого опису видко, що запорозька старшина володіла зимовниками, де провадилося добре розвинуте сільське господарство й сіялося жито, пшениця, ячмінь, овес, просо. Серед майна старшини знайдено багато предметів культурної обстанови й навіть комфорту; видко, що вона вживала чай і каву, серветки, виделки й усякий інший посуд найріжнороднішого ґатунку. З реєстру цієї шкоди, яку наробили татари в часі свого наїзду в 1769 році,