Читати книгу - "Моя неймовірна спокуса, Аріана Мел"

Розділ 47. Угода

Вихідні пролітають під градусом такої напруги, що робиться спекотно. Ми майже не спимо та не їмо. Те що це неробочі дні нікого не цікавить — ми весь час проводимо в офісі, перевіряючи буквально все що можна. Починаємо звісно з камер спостереження. Проте як лише не стараємося — нічого не знаходимо. Документів немає, зрадника теж.

Єдине, що стає чітко зрозумілим — це те, що цей зрадник явно готувався. На час викрадення документів камери у коридорі та в приймальні були вимкнені. Хто б сумнівався.

Тож до кінця дня понеділка цей жах особисто у мене проявляється дикою панікою. Веремій же просто замикається в собі, все ще шукаючи шляхи розв'язання проблеми, котрих явно немає. Принаймні до завтра ми точно не встигнемо нічого.

В Островської теж глухо. Жодних результатів. Хіба і слухаємо її постійні скарги, що вона ходить по гострому лезу ножа і їй це геть не смішно. Дуреписько! Та кому зараз смішно? Мені сльози від цієї безвиході навертаються на очі. Ще дивуюся, як Веремій тримається. У нього витримка якогось захмарного левелу, мені наразі недосяжного.

Робочий день добігає кінця. І ось близько сімнадцятої мені на смартфон приходить повідомлення з невідомого номера.

«Я знаю як розв'язати твою проблему. Будь сьогодні о 20:00 у ресторані «Szkocka», що у готелі Атлас. На твоє ім'я буде заброньовано столик. Звісно, якщо Веремій тобі не байдужий. І тримай рот на замку»

Я здивовано перечитую повідомлення декілька разів. Тоді пробую зателефонувати за номером з якого воно надійшло, та звісно, номер поза зоною.

Чорт! Хто це може бути? Мені неприємно смокче під ложечкою. Нервово намагаюся проковтнути колючий клубок у горлі. У роті геть сухо. Відчуття немов попелу наїлася.

Що робити? Знервовано відкидаю перший логічний порив піти та показати повідомлення Брилеві. Розумію, що не даремно дописали, щоб тримала язика за зубами.

Вагаюсь. Якщо піду на зустріч — можливо допоможу вийти з цієї ситуації коханому цілим та неушкодженим. Нехай з подряпинами та все ж..

А якщо не піду — то завтра Яромський переведе свої погрози в дію. Що тоді буде з Веремієм я боюся навіть уявляти, бо моя фантазія нещадна.

Непрохані сльози збираються у куточках очей і, стікаючи обличчям, лоскочуть ніжну шкіру. Легко змахую їх тильною стороною долоні. Так, Злато, зберись. Якщо є хоч найменший шанс допомогти коханому..

Я це зроблю. Розумію, що для себе вже вирішила. Я йду на цю кляту зустріч.

*****
Близько сьомої вечора у нас все так же без змін. Кажу Веремію, що їду на квартиру ненадовго, прийняти душ і переодягнутися. Він беземоційно мені киває головою і відвертається до столу, продовжуючи далі уважно вивчати все що в нас є.

Мені серце розривається від цього видовища. Болить за нього. Це лише ще більше переконує мене, що роблю правильно, адже виходу очевидно немає. Немає ж, так? У животі скручується все тугим вузлом від хвилювання.

Вирішую не гайнувати час на переодягання. Я сьогодні в чорній обтислій сукні до колін. Як на мене, така сукня підходить для будь-яких випадків. І авжеж в ресторан для зустрічі з невідомим «рятувальником» і поготів підійде. Врешті мені байдуже як мене сприйме той чи та, що влаштовують цю зустріч.

Виходжу з офісу, попередньо замовивши таксі. Авто вже чекає. Сідаю на заднє сидіння і ми рушаємо. Нервове тремтіння хвилями проноситься шкірою раз за разом. Не можу вгамувати серце, що скажено бушує у грудях і яке від напруги ледь не вискакує.

Ось нарешті виїжджаємо на проспект Шевченка. Вже бачу готель Атлас, який гарно підсвічується ілюмінацією. Шлунок спазмує. Емоції зашкалюють. Чого мені очікувати?

Я не така наївна, щоб не розуміти, що за таку послугу від мене також чогось захочуть. Але який з мене зиск? Грошей у мене таких немає, щоб врятувати Веремія і фірму. Але, мабуть, невідомому і не кошти потрібні, бо звернувся б на пряму до Бриля. Тоді що ж? Можливо послуга?

Якою ж все-таки наївною я тоді була. Людська підлість, бо немає меж..

Таксі під'їжджає до паркування готелю, зупиняється і я виходжу. Надворі літня спека, та мною трусить від крижаного ознобу, що стрибає мурахами по шкірі.

Я обхоплюю себе руками. Так, Злато, просто дихай. Вдих, видих. Збираюсь з духом і відчиняю двері у ресторан. Проходжу в середину. Тут дуже затишно, та настрій зараз не той, щоб милуватися інтер'єром. Лише гарячково ковзаю поглядом столиками, щоб побачити того, хто запросив мене сюди. Не бачу нікого зі знайомих.

До мене підлітає офіціант. Я із зусиллями розтуляю губи й кажу, що на моє ім'я заброньовано столик. Відчутно нервую. Та офіціант привітно усміхається. Йому не потрібно перевіряти цю інформацію. Про це він повідомлений і мене проводять до столика одразу біля вікна. Сервіс тут явно на вищому рівні.

Ресторан знаходиться на першому поверсі, тож мені добре видно крізь великі панорамні вікна перехожих, що гуляють вечірньою брукованою вуличкою та проходять повз.

Мою увагу привертає сервірування столика. Воно трохи дивне. Так наче тут мають вечеряти двоє закоханих, а не відбутися ділова зустріч. Горить дві довгих свічки, свіжі троянди у вазі, шампанське у відерку з льодом, яке очевидно замовили заздалегідь.

Та у мене не виявляється достатньо часу, щоб і далі продовжувати дивуватися, бо чиїсь теплі руки лягають мені на плечі. Я сиджу спиною до входу, тож не бачу хто це. Офіціант провів мене саме до цього стільця, зрозуміло виконуючи чиїсь чіткі інструкції.

Мені не комфортно. Чужі руки не сильно здавлюють передпліччя. Я відчуваю тепле дихання біля мого вуха. Нервово ковтаю слину. Та коли чую голос.. уся шкіра вкривається сиротами та поколює наче від високовольтного удару струмом. А опісля всередині все вмить крижаніє.

— Ну привіт кохана, — іронічно шепоче ненависний і до болю знайомий голос.

Смикаю головою. Хочу повернутись і поглянути йому в очі, та він не дозволяє. Вже різкіше шипить на вухо:

— Злато, будь хорошою дівчинкою і поводься мило і пристойно. Адже якщо ти тут, то ти зацікавлена в пропозиції. А в іншому випадку я можу і передумати.

Нервую так, що блювотний спазм підкочує до горла. Ледь стримуюсь. Змушую себе повільно жадібно вдихнути. Заплющую очі. Нудота й огида все ще вирують в тілі, та я вже по трохи опановую себе. Коротко киваю на знак згоди.

— Посміхайся, солоденька. Більше радості на обличчі. Так, щоб я повірив, — він продовжує гидко нашіптувати мені вказівки на вухо. Я внутрішньо бунтую, бішусь та все ж розтягую губи у радісну посмішку.

— О, хороша дівчинка. Так значно краще. Тепер можемо перейти й до основної страви, так би мовити.

Він єхидно сміється і нарешті прибирає від мене свої руки. Всідається на стілець навпроти мене, а я лише німо дивлюся на нього. Оцінюю обставини. Радісно-фальшива посмішка все ще у мене на обличчі. Не смію його не послухатись. Сердито корюся і лише погляд видає у якому я зараз сказі. Він це бачить і задоволено потирає долоні.

Дратуюсь. Опускаю погляд на свої стиснуті у кулачки руки, що лежать на колінах. Не хочу, щоб він дивився і зчитував мій настрій мов сканер. Внутрішньо струшую себе. Нагадую задля чого я це роблю і підіймаю очі вгору. Сміливо зустрічаю його єхидний погляд. Не знічуюсь.

— Гаразд, Давиде. Давай ближче до справи. Не буду випитувати звідки ти про все це знаєш і так зрозуміло, що ти в курсі, якщо не причетний.Тож кажи, як ти можеш розв'язати це питання? А головне — що ти хочеш за свої послуги? — видаю йому це все на одному подиху, все з таким же оманливо радісним виразом обличчя і фальшивою посмішкою на губах. Тільки вже у погляді не приховую відверте презирство.

Те, що він вирішує підло скористатись ситуацією не залишає у мене жодних сумнівів.

Підходить офіціант. Відкорковує шампанське та розливає по келихах. Тоді залишає нас. Давид підіймає свій келих поглядом вказуючи мені зробити те саме. Знову корюся. Відпиваємо шампанського, посміхаємося. Їй Богу, як закохана парочка. Мені починає вриватися терпець. Для чого ця вистава? Вирішив при нагоді скористатися моєю безвихіддю і познущатися з мене? Принизити? Що ж.. Йому це відмінно вдається, бо саме так я себе і почуваю.

— То може вже скажеш? А то ж і я можу подумати, що ти банально блефуєш.

— Не блефую. Якщо погодишся на мої умови — всі зниклі документи, ще до зустрічі з Яромським, кур'єром передадуть в офіс твого любого Бриля, — з відчутною огидою випльовує його ім'я.

— Отже, вони в тебе? І кого тобі вдалося підкупити? — і чому я не здивована. Розумію, що я явно недооцінювала ступінь його ненависті до Веремія.

— Хіба це зараз має значення? — бісить мене цією своєю задоволено-переможною посмішкою, — Мало того, я можу гарантувати, що всі обвинувачення Яромський з нього зніме і буде й надалі працювати з ним на ексклюзивних умовах. Звісно, для цього тобі потрібно погодитися на ВСІ мої умови, — каже вкрадливо, а в мене мороз шкірою від тону його голосу. Жахлива здогадка пронизує свідомість мов стрілою.

— Я до тебе не повернусь! — кажу сердито, випереджаючи його.

Він починає реготати. Я розгублено дивлюся. Якщо не це, тоді чого він хоче? Врешті заспокоюється.

— Здалась ти мені. Його шльондри мене не цікавлять. У мене для тебе всього лиш дві невеличких умови.

Вигинаю брови у німому запитанні.

— Перша — ти йдеш від Бриля і виїжджаєш з країни. Квитки я вже, до речі, оформив.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍