Читати книгу - "Кохай без правил, Ольга Манілова"

Розділ 39 РИТА

Наш столик розташований у найтемнішому кутку, і поруч примостився фікус-переросток, але проблема в тому, що в "Макдоналдсі" узагалі відсутні затишні сидячі місця.

— Все, ще одного магазину я не витримаю, — категорично заявляю я. — Куплю куртку онлайн. Загалом, начхати якою вона буде.

— Ми можемо поїхати ще в Кошинськ, усього півтори години в дорозі.

Я не витримую і хихикаю, а Артур приставляє обличчя впритул до мого і широко посміхається. Ось так нас точно ніхто не побачить. Очі Резника завжди здаються мені блискучими. Я м'яко цілую його в ніс, і він видає жахливі звуки, що вочевидь мають слугувати імітацією бурчання-гарчання чи то собаки, чи то вовка.

Ми з Артуром сьогодні поїхали в одне із сусідніх міст, щоб терміново придбати мені куртку. Подорож пройшла так весело, що ми вирішили заїхати ще й в інше селище. Тут теж не знайшлося відповідного для мене верхнього одягу.

Це Резник запропонував перекусити в "Макдоналдсі", бо серед напливу людей легко загубитися. За минулі тижні ми робили кілька спільних вилазок, і навіть відвідали парк атракціонів. Який усе-таки вистояв після нашого візиту — навіть після того, як я урочисто виграла в "Ударі Молотом", а примружений Резник вирішив виграти в усіх інших атракціонах.

Загалом, цього грудня я зрозуміла, що мені можна вмирати спокійно.

Тому, що у мене тепер є стільки хороших спогадів, що я не знаю куди їх подіти у власній голові. І я не вірю, що їх можна повторити або... що нові можуть виникнути в такій самій кількості?

Я навіть познайомила Артура з татом, щоправда, по відеозв'язку. Це капітан "Скалозубів", звісно, наполіг на швидкому знайомстві.

Вони навіть домовилися, що тато прилетить на лютневий матч. Артур дуже йому сподобався — я помітила, що Резник взагалі справляє незабутнє враження на чоловіків, миттєво залітаючи на верхні позиції їхнього внутрішнього рейтингу "авторитетності".

Тато став дзвонити мені вдвічі частіше, щоб ще поговорити й з хокеїстом, але я не ображаюся. Йому було дуже важко після загибелі мами та Міри з Машею, моїх сестер, і він тільки нещодавно оклигав. Знадобилися роки, але я, правда, ні на що не ображаюся.

У "Макдоналдсі" дуже шумно і людно, тому ми дозволяємо собі цілуватися ліниво і повільно. Я мрію про ще один стаканчик чаю, але Резник не полишає спроб запхати мені в рот картоплю фрі. Звичайно ж, це він робить власним ротом.

Я нарешті пережовую нещасну скибочку і дивлюся на капітана "Скалозубів" навмисно важким поглядом.

Він лише посміхається ще ширше і закидає собі в горло чергову порцію картоплі.

— Ми не можемо знайти тобі куртку, бо ти надто худенька. Зараз замовлю ще картоплі.

— Не така вже й худенька, — поблажливо дивлюся на нього. — Я просто не збиралася купувати абищо. У нас ще три клубні поїздки в грудні. Хотіла добротну, але красиву куртку.

— Але стегна в тебе товсті, хороші, — шепоче він мені в щоку. — Мені подобається.

Неймовірно, у мене, мабуть, щось зі слухом? Адже він не міг прямо так і сказати — "товсті"?

Але нахабний ніс продовжує тертися об моє обличчя, і я ледь не підхоплююся з місця.

— У мене не товсті стегна, — відрізаю я. — Я взагалі... Та я худа взагалі. Це в тебе мозок товстий.

— Товсті-товсті, — задоволено тягне Резник. — Ну, повні. Або як там треба говорити... пишні? Аф-аф.

Він своїми зубами клацає мені просто на вухо, і ще підсовує чергову порцію смаженої картоплі, але я гарненько даю йому по долоні.

— Мої стегна не товсті, — вимовляю я крізь зуби. — І вони навіть не пишні, нахаба. Ти що таке кажеш?

Резник відверто ірже мені в обличчя і прилаштовується ще ближче, щоб обійматися. Я оголошую крижаним тоном, що він зараз піде замовляти мені чай. І я, на жаль, змушена його помилувати, коли Артур швидко повертається з саме тим видом напою, що я просила.

І в мене НЕ товсті стегна. Вони просто стали ширшими після того, як я перестала тренуватися. Взагалі вся фігура змінилася, але не до такої міри.

У середині залу хокеїста впізнають кілька відвідувачів і один навіть випросив спільну фотографію.

Тож такий розвиток подій мав би змінити наші плани, — просто надто ризиковано продовжувати воркувати в одному місці, коли капітана "Скалозубів" уже запримітили, — але Артур раптово наполягає на тому, щоб ми лишилися.

Не зовсім "раптово", звісно.

Таке трапляється все частіше й частіше.

Іноді мені здається, що Резник просто-таки вичікує моменту, щоб викинути що-небудь публічно.

Але я не вірю, що він так вчинить, особливо після тієї ситуації із секретними фотографіями. Наші подальші обговорення на цю тему пройшли болісно, оскільки я розбила його телефон. І... належного ефекту це не справило. Резник сказав тоді:

— Просто у мене є мета, Рито. Іноді цілі реально виправдовують засоби. І мені не потрібні всякі зайві дурниці.

"Зайві дурниці" — це мої бажання і мої умови, я так розумію?

Але я намагаюся про це не думати. Навіть коли ми виходимо з гомінкої будівлі "Макдоналдса" і коли Артур наполегливо притягує мене до себе посеред широкої, заповненої людьми, доріжки та починає цілувати.

Було б украй складно не думати про це, якби не жар його погляду і впевненість чіпкого рота. Хочу поскаржитися на те, що тут холодно і на те, що нам час іти до машини, але не наважуюся.

Не хочу брехати.

Хоч це й невеличке селище, але місце відоме — завдяки трьом курортам, що й забезпечують містечку процвітання. Тут завжди багато приїжджих і завжди тусуються журналісти з камерами.

Артур начебто акуратно поправляє капюшон, щоб моє обличчя залишалося прихованим, але коли ми виходимо до іншого кінця доріжки, все починається знову. Його наполегливий рот шукає мій, і його жадібність, на жаль, заразна.

— Артуре, — намагаюся я прочистити горло. — Давай у машині?

Резник лише мовчки дивиться на мене, і потім поглиблює черговий поцілунок.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍