Читати книгу - "Кохай без правил, Ольга Манілова"

Я не вірю, що він просто-таки чекає, що зараз нас побачать або сфотографують. Не вірю. Він просто не може впоратися із суперечливими емоціями. Я здатна зрозуміти такий внутрішній розбрат, бо теж відчуваю подібне.

— Ходімо в машину, — прошу я, високо закинувши голову. Його руки роздратовано поправляють мій капюшон знову. Він оглядає навколишнє оточення, ніби взагалі не реагуючи ні на мої слова, ні на мій погляд.

Мені залишається тільки важко зітхнути, коли тягнуся за ним у бік машини. Артур демонстративно різко відпускає мою долоню, відчиняючи дверцята, але я ігнорую його поганий настрій.

Уся ця ситуація — не варта частих переживань. Вона точно скоро якось вирішиться. Я вже приготувалася. Адже мені доведеться сказати.

На зворотній дорозі менеджер Алан обриває хокеїсту телефон. Делікатно мовчу, але Артур сам коментує дзвінки.

— Напевно, черговий журнальний розворот про мене або що там ще в інтернеті публікують. Алан вважає, що Давид, мій публіцист, не допрацьовує.

— Ти взагалі ніяк не контролюєш пресу, — виривається в мене.

Артур кидає на мене погляд лише через кілька поворотів. Ми виїжджаємо на трасу, і зимове сонце ховається за сніговими хмарами.

— Може, я притримую все навмисно, — стискає він губи.

— Я взагалі не розумію, про що ти говориш, — насуплено пояснюю я власну реакцію.

— Можливо, в один момент мені доведеться контролювати пресу. Кинути на цей напрямок усе, що можна, і тоді це буде справді ефективно. Поки що краще залишити мої руки чистими.

Я роздумую над його стриманими словами решту дороги. Усе ще дотримуюся впевненості, що мені не варто говорити про його старшого брата. Коли Артур згадує його чи дядька, на масивному обличчі цементується такий невимовний вираз, що мені просто сміливості бракує відкрити рота й розповісти.

Є ймовірність, що Резник скоро дізнається про те, що його брат начебто стежив за нами, тому що хокеїст усе-таки найняв детективів, і цього разу — одразу два агентства.

Звичайно, я боюся, що трапиться найневдаліший сценарій: старший брат Резника, Вадим, адже впізнав мене і він може все сказати Артуру.

Але я не здивована, що Вадим Резницький упізнав мене. Я прочитала про те, як він ішов із великого спорту, так і не домігшись статусу навіть міцного середнячка серед хокеїстів свого віку. Такі люди завжди... пам'ятають і впізнають.

Але я піддаюся страху лише іноді. Здебільшого — мені все одно.

Коли машина гальмує неподалік від мого будиночка, Артур витрачає кілька секунд на погляд за вікно, а потім рішуче повертається до мене.

— Ходімо, вийдемо разом. Начебто нікого немає.

— Як скажеш, Артуре, — тихо відгукуюся я.

Він рухається на одному місці, немов зараз підскочить і — на шматки розірветься й розлетиться. Але я запускаю долоні в чорне волосся і притискаюся до впертої лінії рота губами.

— Хто мій улюблений хокеїст, м? — шепочу я.

— Саме так, хто? — сопе Резник, постійно прихоплюючи мої руки та опускаючи, ніби я зараз просто в повітрі попливу кудись нагору.

— Той, хто робить усі обстеження голови вчасно, — продовжую теж пошепки.

— Чого там обстежувати, там усе неправильно вже давно.

— Саме так, мій улюблений хокеїст — Юра Коваленко, — невинно зітхаю я.

— Та він ще голову жодного разу не розбивав, — заводиться Артур, а я сміюся і закидаю голову назад.

— Саме так, Резник, — веселюся я. — А всі обстеження він краще за вас пройшов, дорослих мужиків з крутими контрактами.

Ну, це тому, що у Юри мама — вельми небезпечна жінка, але вголос це зараз говорити необов'язково.

— Не боїшся, адже нас і так побачити можуть? У машині?

Артур підіймає на мене очі й більше не рухається, явно вичікуючи на відповідь. Запитання він ставить дещо презирливим тоном.

Ми давно домовилися ніяк не зближуватися біля мого будиночка, бо тут можуть чергувати журналісти.

— Боюся, — ледь помітно киваю я. Він зціплює зуби, але я продовжую пошепки: — Але й не боюся теж. З тобою нічого не боюся.

— Це нормально, Рито, — хапається він за останні слова, як за здобич. — Адже це правильно. Ідеально взагалі.

Я б багато чого віддала, щоб більше не чути це постійне "правильно", але й на це мені теж уже все одно. Єдине, на що не байдуже, — це на те, щоб Артур був поруч.