Читати книгу - "Мій супер сусід, Аріна Вільде"

Глава 42. Кіра

Ми перекидаємося кількома фразами, що нічого не значуться, Влад розповідає трохи про хід судового процесу і про те, що погодився на «угоду» в обмін на пом'якшення покарання. Я ж хвалюся тим, що нарешті закінчила навчання, отримала на руки диплом, і намагаюся тримати себе в руках, щоб не кинутися йому на шию і не запропонувати кудись втекти вдвох і ховатися все життя від поліції.

Фоном грає музика, кілька годин дороги заколисують, і я майже засинаю, коли ми повертаємо з траси на путівець. З якоїсь незрозумілої причини стає ніяково. Сон раптом як рукою зняло, оглядаюся на всі боки, помічаючи, що дорога веде до лісопосадки.

Липкий страх повільно проникає в мій розум, і я нарешті починаю мислити тверезо. Господи, яка ж я дурна! Зовсім мізки розгубила! Мене брали в заручники, Діма приховував мене від злочинців, до мене приставляли охорону, а я купилася на кілька усмішок та гарний секс на додачу. І ось я вже їду в машині з тією самою людиною, яку називають Змієм і яка працювала (чи все ще працює?) на моїх викрадачів.

Я випростуюсь у кріслі і з силою стискаю ручку на дверях, намагаючись прикинути, чи не вб'юся, якщо вистрибну з машини на ходу. Дивлюся в бічне дзеркало, сподіваючись, що за нами з'явиться машина і тоді я зможу сміливо починати свою втечу.

Наказую собі заспокоїтися, краєм ока стежу за задумливим чоловіком і готуюся до найгіршого. Що, коли йому прийшов наказ усунути мене на помсту Дімі?

Намагаюся викинути з голови всі ці думки, кажу собі, що це лише моя уява, роблю дихальну гімнастику і, здається, навіть заспокоююся.

- Все в порядку? Ти якась бліда, - здригаюсь від звуку голосу Влада.

– А? Так, все добре. То куди ми їдемо?

- Залишилося зовсім небагато, потерпи.

Залишилося зовсім небагато до чого? До того, що мене вб'ють і прикопають десь під деревцем?

Вкотре наказую собі не панікувати, це все безпідставні страхи, хотів би вбити мене – зробив би це ще у квартирі. Хоча тоді його бачив Микита, та й труп у квартирі сховати складніше, ніж на неосяжних просторах поля.

А тут ще не доречно згадався нещодавній репортаж про те, як кілька людей з нашого міста налагодили секс-торгівлю людьми за кордон. Що, як у всьому цьому замішаний Влад? Треба дзвонити Дімі.

Повільно дістаю з кишені телефон, щоб цього не помітив чоловік, і починаю панікувати ще більше. Тут не ловить  зв'язок!

Раптом попереду з'являється якесь село, ми в'їжджаємо до нього, і мене відпускає. Вигадала ж собі таке! Влад – і хоче мене вбити! Усміхаюся своїй необґрунтованій паніці, але коли ми проїжджаємо останній будинок, знову напружуюсь. Машина повертає вліво, нас похитує з боку в бік через давно розмиті дороги, і нарешті ми добираємося до потрібного місця. Яким виявився цвинтар.

- Це жарт? - нервово сміюся, не знаючи, куди себе подіти.

- Ні, ти ж не хочеш, щоб я сів за ґрати?

- Ммм, ні, звичайно! - вигукую і втискаюсь у дверцята машини.

- Давай виходь, можеш підтримати мене морально, а можеш також взяти лопату і попрацювати трохи разом зі мною. Потрібно встигнути, доки не стемніло.

- Лопату? - вигукую, вистрибуючи із салону автомобіля, і помічаю, як Влад дістає із заднього сидіння дві новенькі лопати, які я раніше не помічала.

Господи, здається, ми збираємось переховати труп! Він швидким кроком рухається до воріт цвинтаря, я ж розгублено тупцюю біля машини, але перебувати на самоті в такому місці не хочеться, тому зриваюся на біг і наздоганяю його.

Ніколи не любила таких місць. Безмовні гранітні пам'ятники, з яких дивляться на тебе очі померлих, штучні квіти, що стирчать із зарослих високою травою могил, і завивання вітру, яке більше нагадує виття мертвих.

– Здається, тут. - Влад розчищає ногою одну з могил від сміття і встромляє в неї лопату. На вигляд могила зовсім свіжа, і я не наважуюсь спитати, хто там похований. Не зараз. Зараз взагалі краще мовчати, щоб самій не опинитись у ній.

Виходить, він збрехав. Казав, що ніколи нікого не вбивав, але це брехня. Якщо переживу цей день, більше ніколи в житті не повторю своїх помилок. Тільки розумні рішення, лише перевірені хлопці.

Я тремчу, оглядаючись на всі боки, спостерігаю, як Влад відкидає лопатою в бік землю, копаючи все глибше і глибше.

- Отже, чим займемося після цього? Якщо мене не посадять, звичайно, - каже захеканим голосом, витираючи долонею піт з обличчя.

- Вип'ємо по келиху шампанського? - Прямо наді мною пролітає чорний ворон, і я відстрибую убік, мріючи скоріше звалити з цього місця. Без Влада та без мертвого тіла. Навіщо взагалі переховувати труп? Чи про нього ще хтось знає? Хтось, хто разом із Владом закопував його тут.

в голову приходить шалена думка. Адже машина не закрита, та й ключі залишилися в замку запалювання.

Поки Влад махає лопатою, я повільно відступаю назад. Крок, два, ще десять... Влад щось бурмоче, але з такої відстані слів уже не розібрати. Раптом він повертається у мій бік, і я застигаю на місці.

- Гей, ти чого? - вичікувально дивиться на мене, я ж розвертаюсь і зриваюся з місця. - Кіро! - кричить мені слідом, але я просто так не здамся.

Декілька метрів фори, і я добігаю до машини першою. Застрибую на сидіння водія, вставляю ключ ... і розумію, що в автошколі нас не вчили їздити на машині з ручною коробкою передач. Кілька разів повертаю ключ у різні боки, згадую, що треба натиснути на зчеплення, але під моїми ногами виявляється аж три педалі, і яка з них зчеплення, здогадуюсь не одразу. Тисну по черзі, відчуваючи себе повною ідіоткою, а коли з пасажирського боку відчиняються двері і на сусіднє сидіння плюхається Влад, розумію, що це кінець.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍