Читати книгу - "Хочу тебе кохати, Олена Тодорова"

Останню пару нам усе-таки знімають. Перед тим, як піти, забігаю до мами. Останнім часом вона стала м'якшою, і ми цілком стерпно ладнаємо. Вона майже не критикує мене, не ставить ультиматумів, часто посміхається і не видає без запиту поради.

- Я вже думаю про Новий рік, - повідомляє мама, поглядаючи через вікно на бурхливий снігопад. - Хочу цього тижня почати прикрашати будинок. Ти ж святкуватимеш із нами?

Я не знаю, що відповісти. Засмучувати її не хочу, але бачити зайвий раз вітчима вище моїх сил. Знизую плечами.

- Подивимося, мамо. Я збиралася до дідуся з бабусею на всі канікули.

- Ой, ну що тобі там робити?

Це запитання, укупі з якимось поблажливим сміхом, зачіпає мене. Вибиває з колії, як раніше.

- Кажу ж, подивимося. Зараз рано обговорювати, - видаю трохи різкувато.

- М-м-м... - здається, одразу забуває про порушену нею ж тему. - Слухай, я набрала чотири кілограми. Сильно помітно? - запитуючи, крутиться перед вузьким дзеркалом, яке розташоване недалеко від її столу.

- Майже не помітно.

- Майже? - вигукує мама. - Значить, усе-таки помітно?

- Ну, трошки. Не розумію, у чому проблема. Ти ж при надії. Начебто всі трохи додають...

- Ой, ти що! Мені не можна! Ренату це не сподобається.

Я остаточно випадаю в осад. Не знаходжу, як реагувати. Про цього біса говорити немає бажання. Промовчати б... Але, не стримавшись, я все ж видаю:

- До дев'яти місяців без змін точно не залишишся.

Мама засмучено підтискає губи. Я вкотре починаю сумніватися в її психічному здоров'ї. Доросла ж жінка! Мені, чи що, їй пояснювати? Якийсь сюр!

- Гаразд, піду я, - поспішаю розпрощатися. - Весь день спати хочу. Зараз пообідаю і завалюся до вечора. Не надзвонюй, ок?

- Угу, - мляво відгукується мама. - Подзвони, як прокинешся.

Але завалитися спати мені, як це зазвичай буває в гуртожитку, не вдається. Щойно лягаю на ліжко, у кімнату залітає Олена. Напевно, так мчала по поверхах, що Катя відстала.

- У Фільфіневича вечірка сьогодні, - випалює подруга, не встигнувши зачинити двері. - Через снігопад містечко на добу щонайменше ізольоване, а народу нудно...

- И? Мені-то що?

- Та блін! Бойка там буде!

Ледь почувши це, різко сідаю і метушливо скидаю ковдру.

- Звідки знаєш, що буде? Він хіба тут? На території?

- Так само! У цього... - активно жестикулює. - Блін, ну як його? Куратор... Викладач, з яким ми торік їздили в Аккерманську фортецю, ну!

- Курочкін Віктор Степанович!

- Він же! - вигукуючи, стрясає долонями повітря.

Бінго, блін.

- І що? Ну?

- У нього живе твій Бойка.

- Та ти що? Не може бути!

Сказати, що я здивована... Взагалі ні про що! Кір із Курочкіним ніколи спільної мови не знаходив. Він його називав Франкенштейном, безбожно тролив і одного разу навіть із битою на буркотливого дідуся попер.

- Загалом, інформація стовідсоткова, - торохтить Олена.

- З надійного джерела, - підключається Катя, яка добігла.

- І щодо "валер'янки"[1] у Філі - теж!

- Ну, що ти стоїш?

- А що я маю робити? - загальмовано запитую.

Від великої кількості інформації розгубилася. Серце в грудях оживає, коли я усвідомлюю, що Кір так близько. Мчить, захлинаючись несвідомою радістю. Зупинити просто неможливо. Від надлишку емоцій хочеться верещати і стрибати.

- То що я маю робити? - саму себе запитую.

Але відповідають Олена з Катею.

- Збиратися! - горланять хором.

Я зможу побачити Бойку?

Я побачу Бойку!

 

[1] Тут: Валер'янка - вечірка.