Читати книгу - "Будні феодала - 1, Олег Говда"

Розділ 46

Холодно й сиро... Наче не літо на подвір'ї та не південні широти, а пізня осінь, десь у середній смузі. Сльотлива і мерзлякувата. Вода сочиться по кам'яних стінах і скапує зі стелі. Глинобитна підлога волога і слизька, як запотіле скло. Оберемок прілої соломи, що замінює в'язню постіль, мокрий, хоч відтискай. Кинути в багаття — погасить найжаркіше полум'я.

Чорт, ну навіщо я про багаття згадав? Тільки ще холодніше стало... Трясця, такий колотун, що крісло поруч із жаровнею, в якій розпікають знаряддя для тортури, здається не таким уже й неприємним. Принаймні, сидячи в ньому, я тремтів би не від ознобу. Просто не люблю таких місць. Ще зі шкільного стоматологічного кабінету. Слава Богу, тут кати до свердлильної машини ще не додумалися, а всякі там кліщі, пили та гаки навіть на вигляд не такі страшні. І не дзижчать…

До речі, хан Махмед-Гірей виявився наймилішим сивобородим старцем з розумним поглядом і обличчям людини, що пожила достатньо, аби навчитися відрізняти брехню від правди без допиту з пристрастю.

Спершу мене напоїли якимось трав’яним відваром, із запахом м'яти та гіркотою полину, від якого мені захотілося спати. Можна прямо в кріслі тортур, тільки б не заважали. Але, не тут було. Сивобородий старий присів навпроти стільця і, пильно дивлячись у вічі, почав ставити різні безглузді запитання:

— Ти шпигун гяурів?

Напевно, варто було послати, але спати хотілося немилосердно, а він так просто не відчепиться. Простіше швидко відповісти.

— Ні.

— Краків велике місто?

— Не знаю.

— А Варшава?

— Не бачив.

— Де зараз польовий гетьман Хоткевич?

— Без поняття. Втім, якщо він польовий, то, мабуть, у полі.

— Що ти шукав у Ак-Кермені?

— Ринок...

— Ринок?

— Ну, базар... ярмарок... Таке місце, де купують і продають...

— У тебе багато товару?

— Набралося потроху.

— Ти ворог?

— Чий?

— Високої Порти.

— А де це?

Питання сипалися навіть швидше, ніж я встигав відповідати. Старому, начебто й неважливо було, що я говорю. Він тільки свердлив мене поглядом, ніби намагався розгледіти щось усередині.

— Фортеця Ак-Кермен більша за московський кремль?

— Гадки не маю.

— Чи правда, що куполи Київської Софії вкриті чистим золотом?

— Кажуть. Сам не бачив.

— Скільки куренів на Січі?

— Не знаю. Багато, мабуть.

— Давно там був?

— Ніколи.

— Ось як? А де ти народився?

— У колибі.

— Що це?

— Пастуший будиночок у Карпатах… Карпати — це гори.

— Рідні заплатять за тебе викуп?

— У мене немає нікого... А для посередника я грошей не приховав.

Ці слова настільки спантеличили хана, що він замовк, задумливо погладжуючи бороду.

— Померли? Вбито? Ти шукаєш помсти?

— Скоріше, я помер. І за мене нікому помститися... Не в цьому світі. А тепер, шановний, якщо ти не проти, я трохи подрімаю. Добре? Щось мене кумарить не по-дитячому.

— Останнє запитання. Ти багато мусульман убив?

— Не рахував. Дві дюжини... Може, три.

— У Бога віриш?

— Як і всі…

— Мусульманство приймеш?

— Сказати відверто, мені подобається, що Коран дозволяє чоловікові мати кількох дружин. Але із забороною на горілку, ви трохи переборщили… — відповів я вже відверто позіхаючи. — Скасуйте цей пункт і я ваш. Джаз, бакс, секс ...

— Зрозуміло.

Хан неквапливо підвівся.

— Цей гяур не шпигун поляків чи козаків. Швидше за все, він отаман розбійницької ватаги. Допитувати його безглуздо — нічого важливого він не знає. Але й живими залишати не можна. З таких, як він, навіть галерного раба не вийде — одні клопоти. Киньте у в'язницю. Післязавтра свято — стратимо. Голодом не моріть, щоб не знесилився. Людям подобається дивитись на чужі страждання. Нехай насолодяться вдосталь... — і пішов.

Помічники ката відв'язали мене від стільця, принагідно нагородивши дюжиною тумаків і ляпасів. Але видно було, що роблять вони це не зі зла, а для порядку та підтримки кваліфікації. Потім відвели до камери де й залишили… відпочивати.

Допитне зілля своє взяло, тож я й не помітив, як заснув. Прийшов до тями, коли крізь прорубану під стелею віддушину в камеру заглянули зірки.

Спав я, природно, лежачи на підлозі, так що коли прокинувся, одяг мій виявився наскрізь промоклий і забруднений глиною (саме глиною — нюхав). І якщо я не хотів урізати дуба раніше, ніж мені допоможуть у цьому кати, треба було хоч трохи зігрітися.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍