Читати книгу - "Пливе човен - води повен, Олег Говда"

Розділ 42

Чорношкірий здоровань слуга, що розчахнув з тріском двері і влетів у кімнату вперед спиною став найкращою відповіддю на мій невисловлений докір. Наглядно пояснюючи, навіщо Семен затягував час. Давав можливість Полупудові виконати свою частину роботи.

А от хитромудрий син Дауда, схоже, подібного повороту не чекав. Тому що спершу з подивом подивився на негра, що простягнувся навзнак, і лише після — втупився на козака, що переступив поріг, як на шайтана. Власне, перемащений з ніг до голови в сажу, що масно відблискувала в світлі каганців, — Полупуд виглядала дуже мальовничо і на роль згаданого чорта підходив якнайкраще. Особливо вражали вишкірені в широкій посмішці білі, великі зуби. В одній руці запорожець стискав пістоль і, судячи з того, що звуку пострілу я не чув, все ще заряджений, а другою — волочив за комір ще одного прислужника.

Немов мимохідь пригрозив пістолем Хасанові, що схопився було за кинджал, копнув у скроню негра, що робив спроби підвестися,— після чого той ліг на спину і остаточно розслабився. А Василь, для надійності, кинув поперек нього ще й другого слугу. Теж абсолютно збайдужілого.

— Чому так довго? — невдоволено буркнув Семен. — За смертю тебе тільки посилати... тіпун мені на язик.

— Ти хто такий?! Як сюди потрапив ?! — обурився Хасан-ага. — Та я тебе...

— О, зовсім забув... Вибач, шановний... — розвів руками Семен (а я думав, що один такий розумний, бо намагаюся звільнитися). — Забув сказати, що в нас, опріч Марисі, є ще кілька приятелів...

— Ще один?

— Марисі?

Ні, в Тіпуні, точно ораторський талант пропадає. Здивувати однією фразою і ворога, і товариша треба вміти.

— Семен хотів сказати, що Олеся, не зовсім Олеся... А скоріше зовсім не Олеся... — спробував пояснити я Василю, бо він, як справжній товариш, насамперед звільнив мене від уз і кляпа. Але, судячи з його погляду, вийшло не дуже зрозуміло.

— Це Хасан її на Січ відправив, Сірка попередити, — додав поспішно. — І вона, насправді, Марилька. А він ніякий не син Дауда, а Якуб-ага...

Погляд запорожця не тільки не прояснів, а й геть скаламутнів. Але перепитувати Полупуд не став. Сіпнув щокою, мовляв, потім розберемося, і повернувся до Тіпуна.

— То ви встигли сторгуватися, чи я завадив?

— Навіть не знаю що й сказати…

Семен дарма часу не втрачав, і тепер туркові довелося на собі відчути, як мається людина, підвішена на гак. Правда, козак проявив поблажливість і вивертати руки за спину не став.

— Зовсім було порозумілися, коли шановний син Дауда вирішив отримати все задарма. Нагородив цілу купу нісенітниць. Підсилом запорожців мене обізвав. Нашу дівчину назвав Марисею. І взагалі... такого нагородив, що зовсім купи не тримається. От що з людьми жадібність робить. А ж могли розійтися мирно... тіпун мені на язик.

Всю цю ахінею Семен ніс виключно заради турка, і він вхопився за неї, як за рятівну соломинку.

— Шановні! Давайте не будемо поспішати! Я заплачу дорожче! Ну, помилився. Погарячкував... З кожним трапитися може?

Схоже, шпигун ще не розумів, з ким має справу і мав нас за звичайних розбійників. Тих, хто не вірить ні в чорта, ні в бога, ні в Аллаха з шайтаном, а тільки в дзвінку монету. І чим товщий гаманець на кону — тим міцніша віра… Лиш трохи розумніших, ніж решта. Через що його пастка не спрацювала. Образно кажучи, в павутину потрапили не мухи, а кілька шершнів. І тепер вже павуку треба мізкувати, як викрутитися, щоб уціліти. От він і почав торгівлю, дотримуючись своєї звичної личини.

— Я не думав обманювати. Клянуся Аллахом. Сам побоювався бути обдуреним. А це погано для торгівлі. Чутки швидко поширюються. І кожен подумає: якщо ті зайди могли обдурити Хасана, то чому мені не можна?

— Цікаво... Ти чуєш, Василю? Тіпун мені на язик... Цікаво… А у себе в крамниці ти покупців теж зв'язуєш і погрожуєш тортурами, щоб дорожче продати, якщо ті торгуватися починають?

Тіпун так собі бовкнув, жартома, але турок промовчав. Що можна було прийняти як згоду. Мовляв, у торговій справі різно буває. І зв'язую, і погрожую...

— Он як? І у скільки ж ти цінуєш образу, завдану моїм товаришам? — поквапився повернути розмову в попереднє русло Полупуд. Зовсім безшумно увійти в будинок не вийшло. І якщо хтось із сусідів почув — могли варту покликати. Тож приступати до головної теми розмови, заради якої все і затівалося, слід було якомога швидше.

— Десять талерів понад обумовленої суми...

— А не мало? — запорожець картинно сплеснув руками. — За зневажене чесне ім'я керманича, відомого міццю слова кожному нетязі* (*старий., — не має свого тягла (бика, коня). Тобто, бідний, безземельний чоловік, що живе наймом або випадковим заробітком) по всьому Дніпру від витоків і аж до Чорного моря, — ти готовий накинути ціну тільної корови або не дуже старого вола? Чудово!.. Тіпуне, забери у нього ключ і ходімо. Думаю, якщо трохи розпитати, то на такий товар знайдеться і інший купець.

— Стійте! — аж зойкнув турок і засмикався на гаку, немов йому жару в чоботи насипали. — Ви нічого не розумієте! Якщо підете — ні гроша не отримаєте! Цей ключ більше нікому не потрібен! Тільки я можу за нього заплатити!

 — Справді?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍