Читати книгу - "Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи, Сергій Миколайович Поганий"

електростанцію, яка виробляє до 6% електроенергії країни. Це призвело б до вивільнення робочої сили в розпал економічної кризи, чия серйозність не лише проводила паралелі, а й майже вже перевищувала Велику депресію 1930-х років. Київ відмовився від свого ядерного арсеналу, але не поступався Чорнобильською АЕС. Решті світу це здавалося незрозумілим. Молода нація опинилася серед тих, хто найбільше постраждав від цієї аварії; тим не менш, вона не лише підтримувала залишення решти своїх атомних установок і реакторів в експлуатації, а й відмовилася закривати станцію в надзвичайно забрудненій зоні, що становило значну небезпеку для персоналу станції. Стан саркофага, побудованого поряд із діючими реакторами в Чорнобилі, погіршувався і, як розповів Кучма Клінтонові в листопаді 1994-го, потребував ремонту.

Позиція ж західних лідерів була категоричною. Європейський Союз показав, наскільки серйозно сприймає ситуацію, що склалася, коли призупинив економічну допомогу Україні обсягом 85 мільйонів доларів, якщо не буде досягнуто прогресу в закритті Чорнобильської електростанції. У квітні 1995 року під час зустрічі з делегацією ЄС і G-7 на чолі з міністром навколишнього середовища Франції Мішелем Барньє, Кучма, маючи дуже велику потребу в грошах, заявив, що зобов’язується закрити станцію. Але його підлеглі, у тому числі й Сергій Парашин, секретар парткому Чорнобильської станції на момент аварії 1986-го, а тепер її гене-ральний директор, були налаштовані скептично. Виступаючи перед тележурналістами, Парашин поскаржився на політичний тиск із боку Заходу, стверджуючи, що його персонал упевнений, що Чорнобильська станція не менш безпечна, ніж будь-яка інша в Україні.

Для Парашина і його підлеглих запропоноване закриття АЕС означало перспективу особистої економічної катастрофи — втрати заробітної платні, яка була високою за українськими мірками та давала можливість вижити в умовах нової ринкової економіки за її надзвичайно високими цінами. Працівники залишалися на станції, хоча й поглинали високі дози радіації — цю інформацію вони приховували від своїх лікарів. «Вони тримаються зони, — розповів один місцевий лікар американській аспірантці, яка проводила дослідження наслідків Чорнобильської катастрофи. Поки вони працюють на Чорнобильській станції, інженери і робітники можуть оплачувати свої рахунки: якщо її закриють, вони опиняться на вулиці.

Лідери країн «Великої сімки» намагалися знайти кошти для вирішення питань економічної та соціальної реабілітації чорнобильців. «Визнаючи економічний і соціальний тягар, яким закриття Чорнобиля ляже на плечі України, ми [будемо продовжувати] зусилля щодо мобілізації міжнародної підтримки відповідних проектів із виробництва енергії, енергоефективності й ядерної безпеки в Україні, — було зазначено в комюніке західних лідерів у червні 1995 року в канадському Галіфаксі. — Будь-яка допомога щодо заміни постачання енергії з Чорнобиля буде базуватися на обґрунтованих економічних, екологічних і фінансових критеріях». А українському уряду й українським колегам повідомили про те, що вони не можуть розраховувати на необмежену кредитну лінію. Гроші виділятимуть лише на проекти, затверджені західними установами.

У грудні 1995 року представники «Великої сімки», Європейського Союзу й України підписали меморандум, у якому пообіцяли західну допомогу у виведенні з експлуатації Чорнобильської станції, разом із грошима на завершення будівництва двох реакторів на інших українських станціях і реконструкції низки електростанцій, що працюють на вугіллі, щоб компенсувати втрати енергії, викликані закриттям Чорнобиля. Український уряд сподівався отримати на ці програми 4,4 мільярда доларів, але західні уряди і фінансові установи виділи лише 2,3 мільярда доларів. Із цієї суми близько пів мільярда мало надійти у формі грантів на закриття реакторів, а 1,8 мільярда доларів — як кредити на будівництво нових реакторів на Хмельницькій і Рівненській АЕС на Заході України. Чорнобиль мали закрити до 2000 року.

Меморандум від грудня 1995-го не зміг усунути постійну напругу між представниками України та її західними донорами. Українські урядові чиновники скаржилися, що грантова частина угоди була занадто мізерною, і що західні держави майже повністю знехтували питанням будівництва нового укриття над четвертим блоком. Міжнародні установи і західні країни (а також Японія на Далекому Сході) неохоче виділяли кошти на будівництво двох додаткових ядерних реакторів. Експерти Європейського банку реконструкції та розвитку, одного з головних фінансових донорів проектів, пов’язаних із Чорнобилем, стверджували, що модернізувати наявні реактори вигідніше, ніж будувати нові. Крім цього, вони стверджували, що через економічну кризу українська економіка споживає набагато менше енергії, ніж раніше, тому й промисловість потребує менше енергії, а додаткові джерела енергії зроблять менш актуальними реформування енергетичного ринку країни і впровадження енергозберігальних технологій. Антиядерні неурядові організації на Заході цю ідею схвалили.

Але президент Кучма і його урядовці наполягали на тому, що Чорнобильську станцію не закриють, доки не будуть збудовані додаткові два реактори і доки їх не введуть у дію. Багато хто на Заході вирішив, що він блефує. Це сприйняття посилилося, коли після довгого зволікання Україна восени 1996 року нарешті закрила перший блок. У червні 1997-го на обслуговування закрили третій енергоблок. Зважаючи на те, що другий енергоблок так і не був відновлений після пожежі восени 1991 року, ця АЕС фактично не працювала з літа 1997-го. Було схоже, що українці її закрили, навіть не дочекавшись коштів на спорудження двох інших реакторів. Але українська атомна промисловість ще «не поставила хрест» на Чорнобилі. У жовтні 1997 року станція урочисто відзначила двадцяту річницю свого існування. Коли для того, щоб виступити перед зборами робітників заводу, на трибуну піднявся колишній директор Віктор Брюханов, його зустріли оваціями стоячи. «Вся аудиторія піднялася; вони аплодували так гучно, що в мене аж у вухах задзвеніло», — згадувала дружина Брюханова Валентина.

Щоб продемонструвати, що вони серйозно ставляться до продовження експлуатації станції, українські урядовці перезапустили реактор третього енергоблока і знову під’єднали його до електромережі в червні 1998-го, заявляючи, що він може безпечно працювати аж до 2010 року. Український уряд тоді звернувся до Росії за допомогою в завершенні будівництва двох реакторів на Західній Україні, які Захід не забажав фінансувати. Раптовий розворот України на Схід занепокоїв західні уряди, які постали перед імовірністю, що Чорнобильська електростанція буде працювати безстроково, поставивши під сумнів стандарти безпеки на інших українських атомних станціях і загрожуючи комерційним інтересам західних компаній, які сподівались отримати контракти на добудову ще двох реакторів в Україні.

На Заході, однак, не було єдності. Французький і фінський уряди, які лобіювали їхні лідери ядерної промисловості, висловили готовність завершити будівництво двох реакторів, натомість німецький уряд був зв’язаний парламентською резолюцією, ухваленою під тиском Партії зелених, яка забороняла фінансування ядерних проектів. Незважаючи на протидію Німеччини і низки інших країн, Європейський банк реконструкції та розвитку 7 грудня 2000-го ухвалив рішення надати позику на будівництво двох українських реакторів на суму 215 мільйонів доларів. Це рішення банку відчинило двері для