Читати книгу - "Як розлучитися з відьмою, Ольга Соболєва"

Розділ 21

Коридор фортеці був пустим. Чесно кажучи, це дивувало. Чомусь здавалося, що Грауфігур  мала   б добре охороняти своє лігво.

- А якщо нас сюди заманили? – злякано прошепотіла Лідія.

Раймар спочатку перевірив, чи нікого немає за вуглом, і тільки після цього відповів:

- Або ж вона настільки впевнена у своїх силах, що просто не вважає за потрібне мати купу вартових. Та й сама подумай. У неї на службі було аж два загони розбійників. Решта можуть просто нишпорити лісом десь поблизу.

- Краще не треба, - насупилася Лідія.

Але їх розмову перервали кроки. Притиснувшись зі співрозмовницею до стіни, Раймар почекав, доки звуки стануть тихішими і тільки після цього визирнув. Він було хотів сам прослідкувати за прислужником, але дівчина відмовилася залишатися наодинці.

Наздогнати фігуру вдалося біля входу у в’язницю. Приставивши прислужнику меч до горла, відьмолов привітався:

- Давно не бачилися, Аларіку.

- Герцог Schlüsselverwalter, - злякано вигукнув немолодий чоловік з сивою борідкою.

Лідії він більше нагадував якогось ченця або ж монаха. Мабуть, через довгу коричневу рясу та масивний амулет, що звисав аж до округлого живота.

- Ти його знаєш? – здивувалася знахарка.

- Ще й як, - криво усміхнувся Раймар. – Вважався одним з кращих відунів, але поплатився за свої занадто жорсткі методи й упередженість. Його понизили та відправили у фортецю, як бібліотекаря. Де Грауфігур, Аларіку?

- Скоро прибуде, - прислужник не став вдавати з себе героя.

- Чи є ще хтось у фортеці?

- У в’язниці сидить лорд Едвін та жриця.

- А зі стражників?

- Двоє на воротах.

- Тоді спочатку навідаємося до полонених. І пам’ятай, що за зраду я можу стратити тебе прямо на цьому місці. Так що без фокусів.

Аларік сприйняв слова герцога напрочуд серйозно, тому чесно відвів до полонених. Лідії навіть здалося, що колишній відун з полегшенням зітхнув, коли його замкнули в одній з вільних камер, а не змусили вести далі. Після цього знахарка і відьмолов вирішили розділитися. Взявши потрібний ключ, Лідія поспішила до Альтери. Стара жінка знайшлася недалеко. Вона тихо лежала на голому дерев’яному ліжку і відпочивала. Проте варто було Лідії обізватися, як жриця важко схопилася на ноги та вигукнула:

- Нарешті! Я вже й не сподівалася тебе дочекатися. Давай швидше, дитино.

- Почекай, я допоможу тобі вийти… - запропонувала знахарка.

- Немає часу. Ти мала отримати мою силу набагато раніше, розумієш? – стара замахала руками, аби співрозмовниця підійшла ближче.

- Не розумію, - чесно зізналася Лідія.

- Воно й не дивно, - тяжко зітхнула Альтера. – Зустрінься ми раніше, ти б усе зрозуміла. Ти б навчилася.

- Чому?

- Як користуватися силами інших жриць. Ти б була зараз могутньою.

- Як бачиш, не склалося, - ущипливо усміхнулася дівчина.

Вона розуміла, що не має права сердитися на жрицю, адже її вини ні в чому не було. Але чути черговий раз про провал своєї «місії» таке собі задоволення.

- Я чесно намагалася дістатися до тебе кілька разів. Але завжди щось ставало на перешкоді. Врешті-решт на мене влаштували справжню облаву. І ось я тут. Але мій дар дістанеться тобі. І це найголовніше.

- Альтеро, я однаково не маю всіх сімох сил. Я програла. Розумієш?

- Мій дар зв’яже тебе з Джерелом і дасть контроль над тим, що в тебе вже є. Якщо розіграєш свої здібності правильно, то все вдасться. Але…

Жриця раптом замовкла і глянула на співрозмовницю очима повними жалю.

- Що? Я не виживу?

- Не ти, - зітхнула стара. – Відьмолова тобі дали не просто так. Ви мали встановити між собою зв’язок, що підсилив би тебе в критичний момент. А відьмолов ще й зробив його одностороннім, тим самим удосконаливши. Дитино, кожна з нас чимось пожертвувала. Тепер твій час.

Лідія ошаліло вдивлялася в обличчя жриці і просто кліпала. Зміст її слів чомусь доходив надто повільно. Зараз її час пожертвувати? А що вона весь час робить у цій проклятущій країні? Пиріжки пече?

Біля входу з’явився Раймар, що підставив плече іншому чоловіку. Не важко здогадатися, що то був Едвін. Вочевидь лорд мав пошкоджену ногу, адже важко спирався на друга та тримався за одвірок. Тим часом Лідія відчула, як Альтера схопила її за руку.

- Вже час, - хрипло промовила вона.

Раптово невеличку камеру осяяло сріблясте мерехтіння. Це було несподівано, оскільки раніше з жодною зі жриць чогось подібного не відбувалося. Завертівшись, немов хурделиця, світло зібралося в зграю іскорок та розчинилося у тілі Лідії. Дівчина ж натомість відчула нудоту, від чого навіть прикрила очі та схопилася за скроні. В голові зараз блимав цілий калейдоскоп зображень, які важко було зв’язати між собою.

Отямилася Лідія, коли відчула теплі руки герцога на своїх плечах.

- Ти як?

Нарешті розплющивши очі, дівчина зрозуміла, що бачить навколишній світ інакше. Усі предмети та люди немовби підсвічувалися кольорами. Більше того, між ними весь час снували ледве помітні стрічки, нібито намагаючись поєднати. Сердито розтерши очі й добряче труснувши головою, знахарка з полегшенням зітхнула. Минулося.

- Вже краще, дякую.

- Це що щойно було? – поцікавився Едвін, окидаючи Лідію непривітним поглядом.

- Альтера померла, віддавши мені свою життєву енергію та дар від богині, - прямо відповіла дівчина.

- Забирати життєву енергію можуть тільки відьми. Раймаре, чому вона досі не в антимагічних кайданах?

- Едвіне, я тебе дуже поважаю, - насупився відьмолов, - але вибирай слова, коли розмовляєш з моєю дружиною.

В цей момент важко було сказати, хто здивувався більше: лорд чи знахарка. Тим часом Раймар допоміг дівчині піднятися та продовжив:

- Маємо повернутися до бібліотеки і непомітно покинути фортецю.

- Чому? – розгубилася Лідія.

- Бо ми не справимося з Грауфігур. До речі, це Фріґільда. Пам’ятаєш, я розповідав про неї?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍