Читати книгу - "Як розлучитися з відьмою, Ольга Соболєва"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
На останніх словах герцог не втримався та ніжно прикусив нижню губу дівчини, маючи намір знову поцілувати. Але Лідія усміхнулася та закрила йому рота долонею.
- Це не Маргарита. Не знаю, хто така Грауфігур, але точно не принцеса.
- Чому? – запитав Раймар та з жалем відсунувся.
- Головорізи знали, що ти герцог. Маргарита ж любила тебе і не дозволила б заподіяти шкоду.
- Від любові до ненависті один крок, кажуть, - відмахнувся відьмолов.
- Тоді б вона власноруч захотіла проштрикнути тебе мечем або згодувати якійсь із потвор, - знизала плечима знахарка.
- Як мило, - насупився Раймар. – Але ти маєш рацію. Тоді хто це?
- Давай з’ясуємо, - підморгнула Лідія.
Швидко зібравшись і поснідавши, відьмолов та знахарка вирушили у дорогу. Ворон насторожився, коли побачив, що хтось вийшов з маєтку. Але упізнавши хазяїна, радісно заржав та потрусив привітатися. Вуглика знайшли у подобі стайні. Там стояли і інші коні розбійників. Їх вирішили відв’язати та випустити на волю. Тварини не дурні – приб’ються до найближчого селища.
Ранок радував прохолодою, і Лідії неймовірно подобалося мчатися галопом по узліссю. Зовсім скоро показався берег моря, але часу помилуватися у подорожніх не було. Вони все ще мали надію встигнути до фортеці непоміченими. Проте Раймар пообіцяв супутниці, що вони обов’язково повернуться сюди, аби насолодитися видом. Лідія в свою чергу промовчала. Їй би мати такий оптимізм, як у герцога. Не відомо на що розраховував відьмолов, але дівчина точно знала межі своїх можливостей. І навряд вони могли хоч приблизно зрівнятися з Грауфігур.
Знахарка випірнула з невеселих думок тільки коли Раймар наказав злазити з коней.
- Далі підемо пішки. Коні будуть занадто помітні.
Проте прив’язувати тварин не стали. Хтозна, які потвори можуть блукати лісом. І доки коні щипали соковиту зелену траву, подорожні рушили далі. Невдовзі справді показалася фортеця. Хоча Лідія не погодилася б з цим твердженням. Невисока кам’яна башта мала навколо себе такий же невисокий мур. Вочевидь там ще мали бути охоронці, але Раймар зауважив їх відсутність.
- Це добре? – не зрозуміла дівчина.
- І так, і ні, - скривився відьмолов. – Добре, бо нас не помітять. Погано, бо це значить, що фортецю відунів захопили. Доведеться заходити через потайний тунель.
- Тут є потайний тунель? – здивувалася Лідія, крадучись за чоловіком кудись углиб лісу.
- Взагалі-то їх три. Два легко знайти, якщо катувати когось зі служників. А от про третій знає тільки верхівка ордену і декотрі відьмолови.
- А якщо катували і відьмоловів? – обережно запитала знахарка.
Раймар тяжко зітхнув та навіть зупинився.
- Знаємо тільки я і Едвін. Проте мій товариш скоріше помре, ніж піде на уступки відьмі.
- Тоді у вас багато спільного, - хмикнула дівчина.
Раймар усміхнувся та продовжив рухатися далі. Зовсім скоро подорожні дібралися до груди каміння, що густо поросла мохом. Поряд, у землі, виявилися приховані двері. Їх присипали листям так, аби виглядало, неначе людини не було тут і близько. Запаливши смолоскип, що завбачливо висів на стіні таємного ходу, відьмолов провів дівчину по підземному коридору і вивів прямісінько до бібліотеки. Складалося враження, що нею активно користувалися. Всюди було розкладено безліч розгорнутих книжок, подекуди валялися древні сувої, в яких хтось не посоромився підкреслювати важливу інформацію. Сотні спалених свічок валялися недогарками на підлозі.
- Що тут відбувалося? – пошепки поцікавилася Лідія.
- Скоро дізнаємося, - відповів герцог та наказав рухатися слід у слід за ним.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Як розлучитися з відьмою, Ольга Соболєва», після закриття браузера.