Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"

елементарний електричний заряд, 1,602·10−19 Кл; ћ = h/2π — згадана стала Планка, 1,054·10−34 Дж·с; c — швидкість світла у вакуумі, 299792458 м/с; ε0 — електрична константа, 8,854·10−12 Ф/м.

— Вона справді безрозмірна?

Хлопець провів нігтем під значенням 7,29735·10−3:

— А ви не бачите?

Джейсон телющився в книгу й… нічого. Удруге за день Семен загнав його в малознайомий і незвичний емоційний стан, цього разу — в розгубленість.

— І що тепер? — невиразно буркнув він.

Постійна тонкої структури α є однією з найбільш загадкових констант. Її ввів у фізику Зоммерфельд 1916-го під час створення теорії тонкої структури енергії атома. Спочатку α було визначено як співвідношення швидкості електрона на нижчій борівській орбіті зі швидкістю світла. Із розвитком квантової теорії стало зрозуміло, що таке спрощене бачення не відображає сутності постійної тонкої структури. Донині походження цієї константи, як і її фізичний зміст, не розкрито.

Сьома переписав значення α в блокнот, прибравши експоненціальну частину.

— Я «пережену» цю константу у вісімкову систему та запишу цифрами з Паїтіті, після чого ви накажете всім, хто працює під землею, шукати схожий набір символів на стінах, на виробах із золота тощо.

— Ти гадаєш, вони були аж такі розвинуті, що знали цю константу?

— Я можу лише сподіватись.

— Гаразд. А далі?

Росіянин подивився на Джейсона.

— Поняття не маю. Та хіба це не те, чого ви прагнули? Постійна тонкої структури дає можливість зачепитися, відштовхуючись від неї, можна спробувати витягнути значення елементарного заряду — таке, яким воно було в розмірностях Паїтіті, — й далі одну за одною видобувати відомі нам фізичні константи, а за ними… — Сьома зробив паузу, обмірковуючи, що збирається сказати, — …а за ними також ті, що нам невідомі.

Помучившись із хвилину, хлопець вивів вісімкову версію постійної тонкої структури.

І лише відсторонившись і зиркнувши на запис у блокноті звіддалік, він усвідомив, що всі його потуги можуть завершитися фіаско.

— У-у-у, — хлопець видав звук одним горлом, не розтуляючи щелеп.

— Що не так? — занепокоївся Х’юз-Коулман (він більше не силкувався встигнути за лавиною думок росіянина, просто спостерігав).

— Цей дріб, він… — Сьома не знав, як пояснити. — Скажімо, те саме π можна подати у вигляді

, , або як уже відоме співвідношення , щоразу поліпшуючи точність. Якщо дробова частина числа неперіодична, то кількість наближених «дворядкових» дробів буде як завгодно великою. Це, відповідно, означає: якщо науковці Паїтіті не використовували однорядковий спосіб запису дробових чисел, постійну тонкої структури ми шукатимемо до кінця часів.

Джейсон заплутався.

— Я… я не розумію, — здавалося, ще трохи, і він почервоніє.

— Нам невідомо, чи знала цивілізація Паїтіті однорядковий спосіб запису дробів, чи записувала дробові числа тільки дискретно, типу «ціла частина — чисельник — знаменник», — терпляче розтлумачував Семен. — На жаль, у нас лиш однорядкова версія постійної тонкої структури, іншої ми просто не знаємо, тож якщо вчені уми Паїтіті записали цю константу в такий самий спосіб, як π та е на стінах Білої кімнати, тобто через чисельник і знаменник, то ми дивитимемося на неї впритул і… ніколи про це не дізнаємося, бо не уявляємо, якими є ці частини.

— І що тепер? — удруге впродовж останніх п’яти хвилин поцікавився сивочолий.

— Треба підшукати іншу константу. Велику. Тобто з великою цілою частиною. Таку, де були б сотні або — ще краще — тисячі.

— І водночас безрозмірну, — скептично докинув Джейсон.

Сьома ствердно покивав: «Певна річ».

— Маєш щось на прикметі?

Цього разу росіянин замотав головою заперечно.

— Зараз нічого. Треба думати, — він згріб довідники зі столу й лише потому спитав дозволу: — Я візьму їх собі, о’кей?

— Бери. І думай. Часу в тебе вдосталь. А я повертаюсь у підземелля.

Чоловік попрямував до виходу, показуючи, що розмову завершено. Сьома на хвильку затримався, витягнув із підставки для ручок товстий чорний маркер «Centropen» і дещо вивів на новій сторінці блокнота. Вирвавши аркуш, він наздогнав Джейсона.

— Візьміть ось це.

— Що це?

— Накажіть робітникам видивлятися цей фрагмент. Це 00357 — шматок «вісімкової» версії постійної тонкої структури. Такої, яка є, іншої не маємо… Можливо, нам пощастить.

Потримавши аркуш у руках, Х’юз-Коулман заштовхав його до задньої кишені джинсів.

— Гаразд.

«А чому ні? Втрачати нічого…» Все ж краще, ніж топтатися на місці.

Уже надворі, зачинивши двері, покинувши Семена на порозі котеджу й відійшовши на десяток кроків, Джейсон раптом обернувся.

— Семене…

— Га?

— Ти не втомлюєшся все знати?

Сьома посміхнувся.

— Ні, сер.

— Бережи свою голову, хлопче. Вона тобі знадобиться.

C

17 серпня 2012, 16:04 (UTC -5)

Паїтіті

Як він і думав, Левко піджидав його, встромивши руки до кишень шортів.

Українець стояв на початку похилого спуску в надра Твердині. Сьома, неквапливо переставляючи костур, наближався стежкою, що бігла вздовж фронтальних граней пірамід; обоє щосили вдавали, що зустріч — цілковито випадкова, паралельно вигадуючи відмовки для уникнення розмови.

— Ну, привіт, — підійшовши й спинившись, обізвався Семен.

Левко обмежився кивком: вони сьогодні вже бачились.

— Можеш узяти нетбук, якщо треба, — тільки щоб не мовчати, сказав росіянин. — Він мені більше не потрібен.

— Дякую. — «Як і мені». — Ти як узагалі? — українець спробував зазирнути Сьомі в очі, проте йому нічого не вдалося: росіянин управно вивернувся, перевівши погляд на гіпс.

— Та нормальок, майже не болить, — росіянин удав, що не розуміє, про що насправді спитав товариш.

— Що за книжки?

— Довідники з фізики.

— А.

Вони ще ніколи так не розмовляли. Вони ніколи, перебуваючи поряд, не почувалися, мов два електрони, що з шаленою силою намагаються відштовхнутися один від одного.

«Як ми до такого докотились? Через що це? Через Сатомі? — міркував Левко. — Невже причина в ній? Чи… в мені? — він припускав таке. Може, це було виявом об’єктивності, проте аж ніяк не про бажання змінюватись. Левко хотів змінювати ситуацію, та не себе. — Чи це через Джейсона? Про що вони говорили в хатині?» Хлопець злостився та водночас побоювався Семена тому, що в такий критичний момент, коли вони мали би згуртуватись і виступити разом проти спільної загрози, їх розвело один від одного на світлові роки. Так, саме побоювався, хоча не міг докопатись і з’ясувати, звідкіля взялося це бридке відчуття, що гарячою струною вібрує між животом і грудьми.

Мовчанка затягувалась. Семен уже ніби наважився оминути Левка, а потім, уявивши,