Читати книгу - "Шоумен, Саймон Шустер"

місці — перед пожежною частиною в центрі. Коли ми з фотографом прибули, в районі не було електрики. У вікнах квартир блимали свічки, а люди, що вигулювали собак, підсвічували хідник телефонами. Навіть Бессарабський ринок стояв темний, хоча всередині при світлі електричних ліхтарів ще продавали свіжі фрукти та твердий сир, соління та підчеревину. Проходячи повз ці ятки, ми, нав’ючені бронежилетами та шоломами, купили в дорогу їжі. «Візьміть щось перекусити, — попередив у текстовому повідомленні помічник Зеленського. — Такі поїздки зазвичай дуже неорганізовані».

Про чорний мікроавтобус цього сказати було не можна — він приїхав пунктуально, як домовлялися, о дев’ятнадцятій тридцять, і провіз нас крізь військові блокпости. Охоронці були знайомими, будівлі президентської резиденції — теж, хоча відсутність світла надавала їм примарного вигляду. З укріплених вогневих точок, захованих серед дерев, визирали солдати, у вікнах кабінету Зеленського на четвертому поверсі мерехтіли промені ліхтариків.

— Документи маєш? — запитав мене охоронець. — Добре, тоді знатимемо, що писати на твоїй могилі, якщо відстанеш від колони.

Побратими жартівника склалися від реготу навпіл.

Коли наша автоколона вирушила з резиденції, вулиці вже спорожніли, і ми без перешкод промчали через центр Києва. До комендантської години ще залишався час, але тільки сміливці наважувалися їздити середмістям під час відключень електрики, адже більшість світлофорів не працювала. Біля вокзалу ми звернули на якісь розбиті бокові дороги та поповзли ними; згодом фари вихопили з темряви групу солдатів. Позаду них, серед насипів будівельних матеріалів, на краю промислової зони, стояв потяг. Єдине світло падало з відчинених дверей спального вагона, де чекала усміхнена провідниця у формі Укрзалізниці. Помічники та співробітники Зеленського раніше не бачили у президентському потягу журналістів, і нововведення їх розважило. Попросили нас лише не фотографувати й не публікувати деталей, які дозволили б ідентифікувати особистий вагон Зеленського.

— Це наш єдиний вид транспорту, — пояснив один із помічників. — Якщо росіяни його знайдуть, то влучать просто в яблучко.

Нічна подорож через всю Україну з півночі на південь зайняла дев’ять годин. Рано-вранці під’їхали до Миколаєва; за вікнами стояв туман, серпанком огортав дерева. З протилежного боку потяга сходило сонце, розкреслювало небо рожевими смугами над вологим чорноземом, над охайними квадратиками ферм, навмання посічених-поранених вибуховими снарядами. Перша картина війни з’явилася на сільському полустанку, де на коліях працювали солдати, вантажили на платформи танки. Танки на вигляд були старезні, наче реліквії Другої світової війни, а солдати нагадували серйозних хлопчиків, що лазять по баштах.

Невдовзі потяг зупинився на запиленій ділянці, де були розташовані приземкуваті гаражі та одноповерхові приватні будиночки. Тут чекало кілька десятків десантників, ми зістрибнули на землю і побігли повз них до колони мікроавтобусів.

— Доброго ранку, — привітався я із солдатом.

— Проходьте швидше, — почув у відповідь.

До звільненого міста, недоступного для залізничного транспорту, наша автоколона їхала ще годину, хоча водії гнали щодуху, виштовхуючи решту авто на узбіччя. В одному місті попереду виросла вантажівка-буксир, яка за допомогою крану прибирала з траси бойову машину; її обгорілий іржавий остов висів у повітрі. Наш водій зупинився, щоб дати можливість вантажникам завершити роботу, але з рації пролунав нетерпеливий голос, поквапив російською:

— Відновіть рух. Не маємо часу.

Підірваний міст на околицях Херсонщини змусив нас з’їхати з шосе вниз, у пересохле русло. Там перевіряли землю сапери з металодетекторами, шукали міни та нерозірвані снаряди.

— Погляньте, — сказав голос із рації водія. — Знищили карету швидкої.

Дійсно, серед уламків моста лежав корпус карети швидкої допомоги, покорчений і почорнілий до невпізнання. Протягом кількох кілометрів усі дорожні знаки й будівлі було потрощено кулями, снарядами та шрапнеллю — і невдовзі стало зрозуміло, чому. Ми проїжджали сумнозвісну зону запеклих боїв під Чорнобаївкою, поблизу аеропорту Херсона. Саме тут зупинили просування ворога на півдні. У полях край дороги стирчали десятки розбитих машин росіян — немов старі іграшки, покинуті на пустирі. Від тих страшних боїв минули вже місяці, але над розкиданими повсюди уламками й досі кружляли ворони, шукали м’яса на кістках людей.

Людей в Херсоні про візит президента ніхто не попередив. Новина про його прибуття залишалася державною таємницею навіть для військових офіцерів у регіоні. Однак із заходів безпеки, вжитих зранку біля центральної площі, стало очевидним — готується щось виняткове. Два останні дні на площі збиралися натовпи людей святкувати визволення Херсона, вони малювали на будівлях знак перемоги, фотографувалися з українськими військовими, які приголомшено бродили містом. Тепер поліція відгородила площу, дозволила залишитися на західному краї, біля кінотеатру, лише кільком десяткам людей. Із протилежного боку, перед обласною радою, стояли вільними рядами солдати з автоматами через плече. Неподалік чекали кілька високопосадовців із Києва, вони обіймалися, робили селфі на тлі написів на будівлях: «Слава Збройним силам України! Слава героям!». Помічниця Зеленського Дарія Зарівна виросла в Херсоні та зараз ледь стримувала сльози, дивлячись на українські прапори, що майоріли над площею.

— Я боялася, що більше ніколи не побачу цього місця, — сказала вона мені. — Аж ось ми тут.

За лічені хвилини пролунав перший вибух, усі застигли, вишукуючи очима снаряд у небі. Бухнуло знов. Цього разу ближче, звукова хвиля врізалася в будівлі. Хтось висловив думку, що стріляє українська артилерія, — то радше було оптимістичне припущення. Росіяни відступили на лівий берег Дніпра, який тепер позначав лінію фронту — приблизно за півтора кілометра звідси. Вибухи не змовкали, але Зеленського це наче не обходило, він спокійно чекав поруч свого Land Cruiser. Від шолома й бронежилета президент, як завжди, відмовився. Солдати на краю площі встановили інтернет-термінал Starlink, підключили супутникову тарілку до дизель-генератора. Президент, помітивши це, вийняв телефон, попросив пароль від вайфаю. Більшість людей навколо Зеленського були озброєні автоматами, його ж зброєю залишалося це — айфон останньої моделі, за допомогою якого він вів наймасштабнішу наземну війну інформаційної доби.

Невдовзі приїхали автобуси з пресою, десятки репортерів ринули на площу, виставили в ряд камери. Зеленський провів церемонію швидко — не хотів дратувати своїх охоронців, залишаючись у межах обстрілу російських гармат довше за необхідне. Пізніше охорона повідомить президента, що високо над його головою — надто високо, щоб хтось із нас зумів тоді помітити, — над площею весь час кружляв розвідувальний дрон ворога, передавав зображення російським військам на тому березі Дніпра. Спостерігав, як Зеленський піднімає український прапор і співає національний гімн, притуливши руку до серця. Як крокує до телевізійних камер, щоб відповісти на кілька запитань репортерів. Перше ж виявилося дуже влучним — чи це початок кінця війни? — і Зеленський повільно повторив запитання на камери, щоб виграти собі трохи часу й обміркувати відповідь.

Перемога в Херсоні, як і попередні успіхи на полі бою,