Читати книгу - "Шоумен, Саймон Шустер"

президент використав у промові фразу «справедливий мир». Однак завершив нагадуванням про те, яким саме уявляє цей мир:

— Ми пам’ятаємо про кожен куточок нашої країни. Ми звільнимо всі наші міста і села, що б там не планували окупанти для продовження свого перебування на українській землі. Україна буде вільною. І весь наш кордон буде відновлено.

* * *

За кілька днів по тому Збройні сили України зробили важливий крок у цьому напрямку. Протягом літа й на початку осені контрнаступ на південному фронті уривками просувався відповідно до плану, який генерал Залужний розробив у консультаціях із західними союзниками. Величезною ціною солдатських життів українці повертали собі контроль над невеликими містами та селами на північній околиці Херсонщини. Увесь цей час українці використовували сучасні артилерійські системи та били з них через річку Дніпро по російських лініях постачання. Зеленський вітав ці атаки із якоюсь бешкетною радістю.

— Наші воріженьки згинуть, — з посмішкою сказав він після одного успішного удару на початку листопада, — як роса на сонці чи як російські переправи під ударами «Хаймарсів»[322].

На той час позиції росіян навколо Херсона почали видаватися непридатними для оборони навіть їхньому командуванню в Москві. Невдовзі вони вирішили відступити. У відео, показаному на державному телеканалі Росії, Сергій Суровікін, більш відомий як генерал Армагеддон, непорушно стоячи біля мапи бойових дій та тримаючи в руці указку, зробив заяву. Пояснив, що російські війська в Херсоні ризикують бути «повністю ізольованими» і потребують відведення.

— Розумію, це дуже непросте рішення. Водночас ми збережемо найважливіше — життя наших військовослужбовців[323].

У такий подарунок важко було повірити. Зеленський із радниками запідозрили пастку — найімовірніше, покликану відтягнути українські війська з південного фронту або заманити їх у западню. Херсон був єдиним обласним центром, який росіяни зуміли захопити з початку вторгнення. Відколи Путін оголосив про те, що Херсон стане частиною Росії назавжди, ледь минув місяць. Путін погрожував «захищати» цю частину України як власну, використовувати для цього усі військові засоби, зокрема ядерну зброю. Тепер Зеленський на очах усього світу кинув росіянам виклик — а це і є відповідь Путіна? Він згорне війська і дасть їм тихенько відступити? Ніхто на Банковій не вірив.

— Ворог не робить нам подарунків[324], — застеріг Зеленський того вечора, закликавши людей стримувати емоції.

Однак два дні по тому, коли Збройні сили України ввійшли в Херсон і підняли в центрі міста національний прапор, уся країна кинулася святкувати. Якщо відступ росіян від Києва сповнив українців полегкістю та зміцнив їхній дух, а звільнення Харківщини подарувало реалістичну надію, то це було щось нове — очевидний доказ того, що Україна може поставити росіян на коліна. Середмістя Києва того вечора вирувало радістю: гуділи клаксони, люди на вулицях розмахували національними прапорами. Перші місяці війни у столиці діяло неписане правило — заборона масових гулянь. Веселитися, коли інші міста палають, було негоже. Проте звільнення Херсону зламало це табу. Один із радників Зеленського запросив мене ввечері до нічного клубу неподалік Банкової. Унизу, у розташованому в підвалі барі ми побачили пару дреґ-квін, які розважали відвідувачів співом під караоке. Спочатку повільно, але з кожною чаркою все сміливіше, люди струшували з плечей тягар війни, починали танцювати й співати. Вони раділи тому, що їм пощастило вижити, — і більше не боялися цього зурочити.

Декому, безсумнівно, було важче позбутися пригніченого настрою, ніж іншим, і в розмовах курців на вулиці відчувався страх перед зимою. За чутками, Іран знову поставив Росії потужні дрони та балістичні ракети. Через атаки на електромережі та системи центрального опалення люди боялися замерзнути. Мешканці багатоповерхівок уже почали залишати в ліфтах запас їжі та води — для тих, хто застрягне під час відключення електрики. Утім, стратегія росіян провалилася. Жодного натовпу біженців, які б спішили покинути країну з наближенням зими, не спостерігалося. Навпаки, вони продовжували повертатися з-за кордону, охочі долучитися до атмосфери тріумфу. У підвальному барі це відчувалося ледь не на дотик.

— Україна — це я! — співали люди у натовпі в залі караоке. — Ми — Україна!

* * *

Запрошення від офісу надійшло наступного дня. «Підготуйтеся до поїздки, — написав помічник президента в текстовому повідомленні, — і візьміть зубну щітку». Він не розкрив ані місця призначення, ані як ми туди дістанемося, та здогадатися було неважко. Уся поведінка Зеленського з початку вторгнення наштовхувала на очевидні висновки: він захоче опинитися в Херсоні якнайшвидше[325]. До самого нашого від’їзду наступного вечора охоронці переконували президента зачекати. Росіяни знищили інфраструктуру міста, залишивши його без води, електрики й тепла. Околиці були всіяні мінами. Урядові будівлі — начинені розтяжками. На трасі до Херсона вибухом обвалило міст, що зробило його непроїзним.

Підозрювали, що на Херсонщині все ще перебували російські агенти і диверсанти, які могли спробувати напасти на президентську колону, вбити Зеленського чи взяти в заручники. На центральній площі, де натовпи людей святкували визволення, забезпечити безпеку президента буде неможливо. Площа була в межах досяжності російської артилерії, а надзвукова ракета із Чорного моря долетіла б до Херсона за лічені хвилини.

— Моя охорона була стовідсотково проти, — казав мені президент про цю подорож. — Це великий ризик, і з мого боку трохи необачно.

Навіщо ж тоді їхати? Метою росіян на початку вторгнення було вбити чи полонити Зеленського та обезголовити його уряд. Навіщо давати їм нагоду вдарити тоді, коли вони божеволіють від злості та приниження? Очевидна відповідь — інформаційна війна. В’їхавши в місто, яке Путін досі називає своїм, лідер України зробить пробоїну в наративах про завоювання та імперську славу, якими виправдовувала війну російська пропаганда. Візит Зеленського посилить ганьбу росіян через відступ і зміцнить волю українців до подальшої боротьби взимку. Крім того, підірве довіру до ядерних погроз Путіна, відтак послабить останні претензії Росії на роль світової наддержави.

Однак Зеленський назвав мені не ці причини для поїздки.

— Люди, — сказав він. — Люди дев’ять місяців прожили під окупацією, без світла, без нічого. Так, вони мали два дні ейфорії через повернення до України. Але ці два дні минули.

Невдовзі перед ними постане довгий шлях до відновлення, і більшість захоче повернутися до нормального життя куди швидше, ніж держава зможе це забезпечити.

— Вони впадуть у депресію, і це буде дуже важко. Я бачу своїм обов’язком поїхати туди й показати людям, що Україна повернулася, що вона їх підтримує. Можливо, це додасть їм сил, щоб протриматися ще кілька днів. Хоча я не певен. Не тішу себе такими ілюзіями.

* * *

Нам призначили зустріч у неділю ввечері на звичному