Читати книгу - "Танець недоумка"

я немов упирався лицем у чорну стіну.

За кілька секунд стулки відчинилися й нестерпно яскраве світло залило коридор. Ступнувши усередину, я швидко натиснув кнопку з написом «lobby». Уже зробивши це, побачив, що пітьма наприкінці коридору ожила й мчиться сюди роєм сполоханих женців.

Потрібна кнопка, щоб зачинити двері! Я гарячково шукаю її, але з переляку не можу знайти… Нестерпно довгі дві секунди дивлюся на скупчення нечисленних кнопок, намагаючись не думати про наступ урагану пазурів… Помічаю її аж угорі — дві стрілочки назустріч одна одній. Бічним зором бачу, як пітьма розсипається на окремі чорні вихори, і вони мчаться сюди, за своїм звичаєм, ігноруючи підлогу. Тільки коли двері стали зачинятися, я дозволив собі озирнутися. Близько, дуже близько. І приготувався штовхнути найближчого, хто суне хітинове рило в просвіт.

І тут якийсь жнець випірнув згори й пропхався між стулок. Як я його проґавив! Відсахнувся вже останньої миті. Дверцята зімкнулися на хітинових плечах женця, не давши йому відрізати мені голову. Він викинув уперед свої серпи і не дістав до мене якихось кілька сантиметрів. Кабіна пішла вгору. Ще один зістрибнув зі стіни й теж кинувся в просвіт між дверима. Я штовхнув його, як зміг, забувши про обережність, але мені пощастило — він упав і зацокав хітином десь унизу. Інший жнець, затиснутий дверима, дико забився, упершись спиною в стелю підвального поверху. Кабіна невблаганно піднімалася. Морда женця з’їхала до самої підлоги, потім гучно затріщав хітин, і головогруди тварюки звалилися всередину ліфта. Я з огидою відступив.

Вирвався. Важко повірити, але я все ж таки вирвався.

Кабіну ледь струснуло, і вона майже зупинилася, доїжджаючи останні сантиметри. У щілині між стулками вже пробивалося світло лікарняного коридору. Я чекав, коли двері відчиняться, аж тут кабіна знову сіпнулася — набагато сильніше — і світло згасло! Я постояв так, мабуть, зо дві хвилини, тицяючи в кнопки й пробуючи відчинити дверцята силою, але нічого не змінювалося. І тут унизу — здається, у шахті ліфта — чітко щось зацокало. Лізуть! Не знаю, чи вистачить в них сил розвернути кабіну, але чекати, що буде далі, — точно не варто. Обмацав стелю. Одна із пластикових панелей легко зрушувалася. Досі, якщо чесно, я бачив таке лише в кіно, і не був впевнений, що там буде люк; але він був. Простий запірний механізм. Тугий, але справний. Жалібно скрипнувши, люк випустив мене в темну ліфтову шахту.

Відблисків з освітленого поверху вистачало, щоб орієнтуватися. Я міг спробувати відчинити двері поверхом вище — це ще метрів зо три, але залізти по тросах нескладно. І навіть відчинити двері виявилося просто, тож за хвилину я ввалився в темний коридор. Працювали тільки аварійні лампочки — такі тьмяні, наче їх живили батарейки від дитячих іграшок.

Я погано орієнтувався, але тут багато думати й не треба — підійдуть перші ж сходи вниз.

Аж ось почув голоси! Поки що далекі, але цілком виразні. Я безпомильно впізнав уривчасті команди штурмової групи й швидко пішов по коридору.

Добре пам’ятаю, як спершу майже біг, а потім раптом злякався, що вилечу зараз на них з-за рогу, і з несподіванки вони пальнуть у мене. І як змусив себе перейти на крок. Як проходив повз знайомі мені засклені бокси. І зрозумів, що це той самий поверх, де мене тримали. Тільки вікна в кожному з трьох боксів були розбиті. Отже, клони капрала Окамури зараз на волі. Але голоси були вже так близько, що все це не мало значення.

— Агов, — крикнув я. — Тут люди!

Попереду відразу пролунали різкі команди й запала тиша. Я жваво уявив, як вони зараз завмерли, тримаючи напружені пальці на спускових гачках.

— Виходжу до вас! Не пристрельте мене!

Так само тихо. Вони сто відсотків чули, але не відповідали. Я нерішуче спинився.

— Агов!

Нарешті з-за рогу пролунав далекий голос і зажадав, щоб я назвався. Я прокричав звання й прізвище і ще раз додав:

— Виходжу!

— Повільно!

Я навіть руки підняв про всяк випадок. Через кілька кроків вийшов до них.

Восьмеро. Штурмовики. Якісь перелякані й виснажені. Я очікував побачити на їхніх обличчях полегшення, але, вгледівши мене, вони тільки міцніше вдавили приклади в плечі.

— Слава Богу, ледве вирвався, — сказав я, усміхаючись. — У ліфті застряг, коли ці тварюки…

— Цей говорить, — сказав один зі штурмовиків, не зводячи з мене очей, і мені почувся сумнів у його голосі.

— Вони можуть говорити, — сухо відповів інший. — На місці!!!

Останній окрик був адресований мені, і я завмер.

— Хлопці, не знаю, що ви подумали…

— Заткнися, — вони перезирнулися. Уся ця юрба стомлених вояків мала геть розгублений вигляд.

— Хай покаже ключ-картку, — сказав хтось. — Покажи ключ-картку!

Я розгублено ляснув себе по кишенях.

— Я загубив її, хлопці, тут таке було…

— У голову, — тихо скомандував один із них.

Ще хтось сплюнув і скинув гвинтівку.

— Глянь, які схожі на людей… — повільно вимовив він. — Звірі…

Я навіть не зрозумів, я відчув, що зараз він пристрелить мене. За мить. Просто зараз — визначено й неминуче.

— Стій-стій! Я людина! У мене донька! Я просто ключ-картку загубив!!! Не втрачайте глузд, хлопці, що ви коїте?!

Я видихнув усе це однією протяжною тирадою, сповненою розпачливого, несамовитого бажання жити. По їхніх обличчях пробіг сумнів. Хтось опустив зброю. Хтось озирнувся на того, хто сказав стріляти в голову. Я видихнув, відчуваючи, що ситуація переломилася на мою користь.

— Зійди з проходу, — промовив їхній командир, молодий хлопець з обличчям двієчника, яке зазвичай світиться азартом, але зараз було занадто втомлене. — Сядь під стінку. Отут.

Вони досі цілилися в мене. Я сів.

— Тест, — сказав командир.

— Останній, — хтось тицьнув йому в руку щось циліндричне, що нагадує товсту ручку білого кольору.

— Дай руку, — сказав він мені.

Я простягнув. Здавалося, найбільших проблем вони чекали саме зараз, бо коли «ручка» клацнула, проколовши мені палець тонкою голкою, вони ніби всі разом опустили плечі й випустили повітря з легень. Усередині «ручки» щось пшикнуло, і вона на мить боляче присмокталася до ранки.

— Усе, — сказав командир, трясучи трубочкою, як бармен шейкером. — За хвилину засвітиться зелений вогник, і ми відправимо тебе на вихід. Якщо засвітиться.

— А які варіанти? — я вичавив із себе усмішку. Ясно було тільки те, що вони вважають мене химерою. Точніше, бояться, що я химера.

— Жодних, якщо ти людина.

Він із сумнівом подивився на «ручку» і знову взявся трясти її. Раптом гучно, як постріл, хруснуло бите скло на підлозі, і вони повернулися на звук — різко, як пружини.

Там, звідки я щойно прийшов, посеред коридору стояв я сам.

Не знаю, як таке описати. Колись читав щось подібне в художній літературі: герой зустрічає когось, схожого як дві краплі води на себе самого. І намагався уявити його відчуття. Впізнає він себе отак відразу чи подумає: «Де, цікаво, я бачив цього хлопця?». Якось я зустрів чоловіка, який, за словами моїх знайомих, був немов мій брат-близнюк. Але мені він зовсім не видався схожим. У нас були однакові зачіски, це так. Може, типаж загалом. Але нічого схожого на відчуття, що дивишся в дзеркало, або якихось інших дурниць не було.

Не було й зараз. Просто з-за рогу, завбачливо піднявши руки, вийшов я. Той самий я, якого звик бачити на відеозаписах: трохи сутуліший, ніж я сам про себе думаю (завжди випростовуюся, щойно побачу себе збоку), з дурнуватою напівусмішкою на