Читати книгу - "Хіба ревуть воли, як ясла повні?"

жалоба. Предводительського синка не було: він поїхав до чиновника. Незабаром вернувся з жалобою. Подав Шавкунові до рук:

— Читайте!

В хаті затихло, Шавкуна кругом обступили. Шавкун розвернув бумагу; одкашлявся, як дяк на криласі, глянув:

— Так, так… і рука Порохова… — сказав наче сам до себе — і став читати.

Кожного кидало то в огонь, то в холод од тієї ябеди. Усяк аж голову схилив, слухав, — як слухав винуватий школяр правдиві вичити про свої вчинки.

Шавкун скінчив.

— Клевета! ябеда!! — загукали кругом. — Жалійтесь, Петре Васильовичу! це — обида… Хіба можна так виражатись: «организованная шайка», «сонмище кріпосників»? Хіба можна?…

— І як губернатор прийняв таку ябеду?! — хтось гірко вимовив…

— Підіть же! — каже другий, здвигнувши плечима.

— Это давление администрации… вмешательство в земские дела! — гукнув хтось з кутка.

— Та… так… вмішательство. Нада міністру писать.

— Еге ж, еге… Міністру! міністру!.. От ліца всего дворянства. Ми все вас просім, Петро Васильович!.. просимо! просимо!!.

— Харашо… харашо, — одмовляє він, оддувшись як індик.

Шавкун з Чижиком переглянулись, — і іскорки сміху заблищали у хитрих очах.

— Ось постійте… не гарячіться так! — каже Шавкун. — Чого нам до того міністра лізти? Нам треба спершу це діло забити, позбутись його…

Шавкунова рада взяла своє. Шавкуна послухали і змовились, як в один голос, казати чиновникові про вибори.

У дванадцять годин приїхав чиновник до Польського удвох з справником і прийнявся за діло… О шостій годині сідали гості за довгий стіл обідати. На покуті сидів чиновник; по праву руку Польський; по ліву — Кряжов… Здавалося — то сиділо три давніх приятелі, котрі, не бачившись цілі довгі роки, на превелику радість зустрілися… За столом на покуті ішла весела розмова, сміхи та жарти… На однім крилі і на другім розмова ішла тихше, а вже ж на веселих обличчях гостей можна було помітити, що покутня радість крайком зачепила й їх… Навіть на захирілих, судових пиках Шавкуна й Чижика, що поруч сиділи у кінці столу, навпроти покуття, — видна була якась веселість…

Багатий на смачні страви, розкішний на дорогі трунки, обід кінчався. Моторні лакеї розносили високі кришталеві чарки з пінистим шипучим вином. Перший підвівся чиновник, — уставив у ліве око стекольце, підняв вгору чарку; подякував панові Польському за добру учту; нагадав, що адміністрація вкупі і в «союзе с привилегированным сословием» повинна «зорко следить» за «революционными элементами», — що обох їх «интересы общие», — що вони повинні піддержувать «государственный строй», — берегти його од «напора безумных социалистических идей», котрі тепер злочинці розсівають всюди… і красна, і вчена була та річ: гетьманські панки ще зроду не чули такого гарячого слова! На заключку воно жичило панові Польському здоров’я, а «привилегированному сословию» радило злить його «интересы» з «интересами администрации», од лиця котрої чиновник примовлявсь випити за «общее народное благо»…

Випили за «благо»… Лакеї знову поспішили поналивати чарки. Підвівся Польський — і тільки й видумав, що просив випити за здоров’я «дорогого гостя»… Випили й за «дорогого гостя». Лакеї знов наповнили чарки. Підвівся Кряжов — і розпустив свого довгого язика про той розбрат, який пішов між двох «сословій»; похвалив адміністрацію, що вона стереже «интересы имущих классов», що вона піддержує «экономическое развитие страны» — помагає строїть залізниці, помагає заводити «банки», обороняє «отечественную промышленность покровительственною системою», — просто сказати: «создает народное благо»… За таку велику послугу Кряжов прохав випити за адміністрацію… Чиновник подякував від «легкого сердца» і примовивсь випити за «дворянское сословие».

Обід скінчився. Повставали з-за столу; подякували хазяїнові — і розтеклися скрізь по будинку. Гомін, галас! Одні дивувалися красномовству чиновника, другі підхвалювали Кряжова, а третім найбільше подобалась «скромность» річі предводительского сынка»…

Тільки один Шавкун з Чижиком дивувались усій отій «комедії» — і, стоячи в кутку, радились нишком: як би їм здихатись Пороха.

Програвши в карти далеко за північ, чиновник став прощатись. Перед рундуком стояв уже трояк самих кращих поштових коней. Невелике чиновниче збіжжя зложене було у невеличкий чемодан і положено у ногах поштаря. Адміністратор сів; поштар махнув на коней батогом, задзеленчав голосний дзвоник — і тільки курява встала…

— Поїхав! — у один голос сказало кілька душ.

— Хороший чоловік!..

— Чудесний… хоч і молодий… А розумний — не кат його взяв!

— Та ще б! Правовід та не розумний… Ну, звісно: благородне дитя…

— А коли б воно нам не нашкодило, — увернув хтось неймовірний.

— Хто? він? — оступивсь Кряжов. — Ніколи! Ні зроду-віку… Ми його знаємо, як облуплену овечку… Він у нас у банці — по вуха застряв! В довгу, як в шовку!.. Він у мене ось тут сидить! — Кряжов стулив міцно кулак і показав поверх голови.

— Ну, коли так, то безпечно! — в один голос зарішили Шавкун і Чижик.

Горе, кажуть, об горе чіпляється.

Вернувся Чіпка з Гетьманського додому з розтроюдженим лихом у серці. Стріва його мати, хвалиться: нема Галі дома, поїхала до батька, бо Максим занедужав.

— Чим? — пита Чіпка.

— Господь його знає. Поїхав, кажуть, кудись на ярмарок любісінький, милісінький, а привезли — ледве дише.

— Гм… А що у вас чувати доброго?

— Що ж тепер доброго почуєш? Нема тепер нічого доброго… Он, розказують, на Красногорку напали розбишаки… Чоловік з двадцять наїхало, — та сторожі одбили… Кажуть, така бійка була, Господи!

Чіпку подрав мороз поза шкурою… «Так… так! — думає він. — Оце ж воно йому й ікнулося!..»

Порозпрягав він коней; підложив сіна. Ходить по двору, — не хочеться і в хату. Сонце саме заходило. Піднялась вечірня шарпанина. Там воли ревли; там овечата мекали; там жінки свиней кликали… Все то хазяйські клопоти. Чіпці байдуже до всього того! Він навіть не дослухається… У його тепер свої клопоти, — не обберешся їх…

Ходить він по двору — нудно; увійде в хату — хатні померки ще дужче розвертають сумну думку. Розстилає вона перед ним, наче страшний килим, страшні пригоди життя… Ось і Максим лежить — перебитий, переламаний… Ось висовуються давні, знайомі тіні; Лушня, Пацюк, Матня, ще й другі братчики… П’яні голови горять кривавим цвітом; в очах палає хижість, голоднеча… Ось піднімаються в пам’яті панські комори: про них нагадали в земстві… пригадався сторож… І сторож, і Максим качались перед ним, божевільно стогнали… Чи правда тому?… Правда… гола, страшна правда. Що б він тепер дав, коли б можна було її викинути з пам’яті, забути… Так ні!.. Таке не забувається… Воно, мов нарошне, вилазить наверх; наче якесь страховище, лякає тебе… Навіщо ж воно вертається? нащо воно здалося мені?… Воно перестріло мене, перейшло мені дорогу тоді, як я хотів його слід затерти… І спливає йому на думку земство,