Читати книгу - "Де немає Бога"

сьогодні, говорили, що в четвер зранку завезуть. Єдине: ми сподівалися, що всі сто п’ятдесят будуть Ей-Сі-Ейч[144], а вони везуть частину німецьких. — Ольга підглянула в залишену під прилавком нотатку: — Shubert M826[145]. Але це на краще: по-перше, «шуберти» вважають найкрутішими в Європі, а може, й у світі; а по-друге, ціна така сама — чотири тисячі гривень за штуку, от тільки… — вона підняла палець і всміхнулася, — для «шубертів» це вже з «бородами».

— Бородами? — примружилася Анна.

— Ну, з фіксаторами на підборіддя.

— А…

Ольга закинула на плече рюкзак, жінки ніяково помовчали, а тоді Анна, потупившись, побажала їй гарного вечора. Вона так відверто спроваджувала Ольгу з кав’ярні, що та майже напевно образилася б, якби не згаслий вираз тихих Анниних очей. Кинувши «бувай», Ольга вийшла з «Кутка».

Анна дивилася вслід, доки Ольга не звернула за ріг аптеки, почекала хвилину та замкнулася в кав’ярні. Вона метнулася до сейфа, через хвилювання лише за третім разом набрала правильний код, дістала зсередини обгорнуту коричневим пакувальним папером пачку доларових банкнот і, сівши просто на підлогу, перерахувала їх. Двадцять три тисячі сімсот тридцять чотири долари. Додавши до них шість шістсот, Анна вперше від часу Артемового дзвінка видихнула: у неї на руках було тридцять тисяч триста тридцять чотири долари. Сховавши гроші до сумки, жінка підвелася та роззирнулася. Згадала про виручку в касі — трохи більше за дві тисячі гривень, — і забрала її також. Потім увімкнула сигналізацію, вийшла з кав’ярні, захряснула захисний ролет і швидким кроком повернулася до машини.

Утім, їхати не квапилася. Хвилин п’ять Анна міркувала, як пояснюватиме Ользі, Владу та хлопцям, які везуть із Польщі кевларові каски, куди зникли зібрані гроші. Докорів сумління не відчувала, вона діяла так, як, на її думку, вчинила би будь-яка матір, — рятувала сина, проте розуміла, що пояснювати доведеться. Зрештою витягла із сумки роздрукований електронний квиток і ще раз перевірила дату та час вильоту. Виліт із Жулян — 10 травня о 4:10 ранку, виліт із Дубая — того самого дня об 11:20, приліт до Бангкока — 10 травня о 21:05. Ціла ніч у запасі.

Страшенно хотілося поговорити з Владом, але тепер уже було пізно: вона боялася його реакції.

Завівши двигун, Анна дещо згадала. Відшукала номер у телефонній книзі та набрала диспетчерку компанії «Шалена черепаха». За мить у динаміку пролунало:

— «Шалена черепаха», доброго дня, я вас слухаю!

— Будь ласка, одне місце з Рівного до Києва.

— На коли?

— На завтра, 9 травня, о… о… — Анна пробігла очима роздруківку; в Жулянах треба бути не пізніш як о другій ночі, проте краще виїхати раніше, щоби дістатися аеропорту за дня, — о третій дня.

— Ваше прізвище?

— Янголь. Анна Янголь.

— Янголь… одне місце… я записала.

— Дякую.

— Назад коли?

Анна насупилася:

— Не зрозуміла…

— Назад вам місце бронювати?

— Е… ні, — відчувши, як несамохіть стяглися м’язи живота, Анна пробелькотала: — Не потрібно.

13 травня 2017-го Гашербрум VI, південно-західне сідло

Не надто усвідомлюючи, що робить, Гелен поповзом обігнула присипану снігом носову частину фюзеляжа та наблизилася до краю прірви. Витягнувши шию, вона шукала місце, де розбився гелікоптер, але поверхню затиснутого відрогами льодовика ховав туман.

Серцебиття зрештою стишилося, думки стали прозорішими, проте металевий полиск з очей не зник. Гелен не жалкувала про скоєне. Вона розуміла, що вчинила імпульсивно, проте не уявляла, що могла зробити інакше. Та й щоб вона вдіяла? Відтягувала Парамонова за комір? Спершу, побачивши, як жінка із золотавими пасмами, що вибивалися з-під намотаного на голову лахміття, розкладає перед росіянином згорнуті валиками купюри, вона розлютилася, та майже відразу присадила себе, подумавши, що насправді все не так, як здається. Її саму в Ізраїлі вважають злочинницею, а винна вона лише в тому, що намагалася рятувати людей. Напевно, та жінка мала достатньо вагому причину, щоб не віддавати гроші. Коли росіянин кинувся її душити, Гелен на кілька секунд заклякла, аж скулилася, пригадавши напад власного чоловіка, проте вже за мить саме ці спогади примусили її перебороти біль в обморожених кінцівках і почати рухатися.

Гелен лежала на боці, погляд плавав розкошланою поверхнею хмар. У камінні над її головою пронизливо свистів вітер. Того ранку вона прокинулася через те, що задихається, і досі не могла надихатися: почувалася так, немов на шию сів ведмідь, а в горлі під час кожного вдиху лячно клекотіло. Проте дужче за ядуху дошкуляв вузол болю, що засів нижче, під легенями.

Півтора року Гелен Горовіц переховувалася в ОАЕ в колишнього однокурсника, разом із яким навчалася в Лондоні, і всі ці півтора року її гноїло зсередини запитання: що з дівчинкою? Тією, яку вона так і не прооперувала. Трансплантат не під’єднували до апарата для постійного промивання розчином для консервації, тобто вранці того дня, коли Гелен втекла з Ізраїлю, нирка стала непридатною для пересадки. Дівчинка була у важкому стані, навряд чи лікарям вдалося підшукати новий орган із такою самою вражаючою гістосумісністю, тож… Гелен дратувало рефлективне усвідомлення фундаментальної недовершеності буття, через яку та малá сконала від термінальної стадії ниркової недостатності, не доживши навіть до десяти років, через яку Лейла замерзає в оточенні людей, які не знають жодного слова її мовою, через яку доводиться відбирати життя, щоб урятувати когось іншого. Що вона повинна була робити? Оперувати? Гелен не вірила, що орган належав дитині, яка загинула під час бомбардування. Це нереально — зробити необхідні аналізи, правильно видалити та вчасно доправити нирку з міста, на яке щойно відбувся авіаналіт. У кращому разі її чоловік заплатив за орган родині, яка потребувала грошей (ночами, коли не вдавалося заснути, Гелен повторювала це подумки, аж доки не падала у плетиво туманних снів). У гіршому — нирку відібрали в дитини, яка звернулася до лазарету в таборі біженців, або — від самої думки про таке в неї зводило зуби — у хлопчика чи дівчинки, чиї батьки загинули від тортур в асадівських катівнях. Гелен не могла оперувати, бо трансплантат — це не звичайний шматок плоті, а трансплантація — дещо більше за просто пересадження органів. Без усвідомленої згоди донора (або в разі раптової смерті — його найближчих родичів) вся операція перетворюється на сплановане вбивство, а трансплантологи уподібнюються до дикунів. Вона успішно прооперувала сімох пацієнтів у маловідомій приватній клініці, допоки усвідомила, що у Глобальній базі даних із трансплантації немає запису про жоден із пересаджених органів і що до цього причетний її чоловік. Восьму операцію Гелен скасувала за годину до початку, бо зрозуміла, що порятунок дівчинки зрушить