Читати книгу - "Зерно правди"

для себе, немає жодної потреби, аби цей запис залишився серед документів.

— Так, — промурмотів він. — Наче якесь провидіння...

— Точніше — антипровидіння...

— Так, маєш рацію, антипровидіння допомагало Будникові. Дивно.

Трохи помовчали, притулившись одне до одного, за вікном дзиґар на ратуші вибив двадцять третю. Шацький посміхнувся, подумавши, що цих звуків йому би вже бракувало. А ще недавно вони так його дратували!

— Шкода цього волоцюгу, — зітхнула вона сумно й міцніше пригорнулася до Теодора. — Його, як я розумію, не стосувалося жодне прокляття.

— Мабуть, що ні, гадки не маю, поки що про це нічого не відомо.

— Боже, мабуть, не слід цього повторювати, бо тебе власне «его» розчавить, але ти таки геній криміналістики.

Він знизав плечима, хоча його самолюбство з насолодою схрупало цей комплімент.

— Та-а-ак, і ще декілька речей, на які я мусив би звернути увагу: лептоп і родинні фотографії.

— Який лептоп?

— Такий пластиковий, до якого кладуть їжу на винос у кафе.

— Ти це називаєш лептопом?

— Ну, а що?

— Ні, нічого, розказуй.

— У вівторок камера зафіксувала Будника, коли той виходив із «Тридцятки» із двома обідами. Це була якась маячня, бо Ельжбети Будник уже тоді не було, і не було жодного пояснення, нащо йому знадобилися два обіди. Треба було це поєднати з іншими фактами. По-перше, якщо Будник — убивця, то на гак у будиночку на Замковій настромлений хтось інший. По-друге, із тим, що такий собі сандомирський волоцюжка наполегливо шукав свого зниклого товариша. Ну, і з родинними фотографіями.

— Не розумію, з якими фотографіями?

— Тут увесь фокус полягав у тому, щоб стати подібним до волоцюги, того нещасного Фієвського. З пояснень випливає, що Будник до злочину готувався багато тижнів, навіть місяців. Це, звичайно, схоже на ідею-фікс, але пам’ятай, що доки не пролилася кров, він міг сприймати це як збочену гру, перевіряти, наскільки далеко можна зайти. Будникові довелося занехаяти себе, схуднути, пофарбувати волосся у світліший колір, відростити бороду. Трюк із пластирем був геніальний: чергове відвертання уваги, гідне фокусника, та все було б марно, якби в когось виникли сумніви, чи труп на Замковій — це труп Будника. Чому в нас не виникло сумнівів, особливо в мене? На допиті я бачив того самого виснаженого типа з рудою бородою і пластирем. Гак у щоці додатково все ускладнював. Я бачив те саме обличчя в паспорті, який витягли з гаманця біля трупа. Мене не примусило замислитися те, що там не було водійських прав, а паспорт видали два тижні тому. Ніхто не подумав, бо протягом останніх двох тижнів усі бачили Будинкове обличчя взяте звідки? З фотографії під час допиту. А чи могли ми побачити його обличчя деінде? Якби пошукали, то звісно. Але в найдоступнішому місці, тобто в нього удома, не виявилося жодного знімка господаря. Тільки його дружини. Він знав, що дім ретельно обшукають після його зникнення. Знав, що побачивши на фото його справжнє обличчя, ми матимемо сумніви. А так у нас перед очима було тільки схудле лице із пластирем на лобі.

Дзвінок урвав пояснення Шацького, за мить вони вже ласували піцою й часниковими булочками, котрі, за іронією, привезли якраз в білому пластиковому «лептопі», такому самісінькому, який прокурор нещодавно бачив у руках убивці на невиразних кадрах, зафіксованих камерою на ратуші. І це геть відбило Шацькому бажання віддати булочкам належне. Басі, мабуть, теж, бо вона жодного разу не простягнула руку до коробочки. Зрештою, смачної, як завжди, піци їй теж не хотілося. З’їла шматочок, другий колупнула й відклала.

— Пробач, не можу одночасно їсти й думати про це все: ці підземелля, Шиллер... Тепер я, звичайно, розумію більше, як він загинув... Це підтверджує слова Клейноцького. Шиллера замордовано найжорстокіше, ненависть до нього була найбільшою. Це теж свідчило проти Будника, правда?

Шацький кивнув головою.

— Волоцюгу він також тримав у підземеллі? Але як? Заходив туди з льоху? Я й не думала, що там є щось, крім цього довбаного туристичного маршруту, а тепер виявиться, що туди можна проникнути з будь-якого будинку.

— Не можна. Будник випадково знав трохи більше, ніж інші, його цікавила історія міста, завдяки ньому Дибус із колегами міг проводити свої дослідження. Решту політиків це перестало цікавити, щойно з’ясувалося, що цього не можна перетворити на чергову туристичну принаду. А для Будника воно стало пристрастю, яка в ключовий момент виявилася дуже корисною. Звичайно, не можна з будь-якого місця спуститися до підземелля. Ти знаєш про вхід у «Назареті» та ще, за словами Будника, і це доведеться перевірити, є другий вхід, поруч із замком, біля тієї галявини унизу, там стоїть такий напівзруйнований будинок. Мабуть, це правда, якщо пощастить, то звідти можна непомітно дістатися крізь зарості до синагога, а тоді, теж заростями — до будиночка на Замковій, а якщо шаснути через сад біля кафедрального собору, то опинишся на терасі в Будників. Цим і пояснюється руйнування тротуару, що провадить до цього входу. Це вказувало на Будника, ми могли би ще тоді почати його пошуки. Щоправда, він збирався бути вже далеко звідси завдяки паспорту Фієвського, але він зволікав, бо ж береженого Бог береже.

— Зізнайся, із цим паспортом ти діяв навмання?

— Зате є результат. Додуматися до цього було нескладно, особливо, коли я впевнився, чию зовнішність він привласнив. Але переконати працівників кількох відділів видачі паспортів, щоб вони ввечері в неділю перевірили, чи це правда, і щоб коли він прийде отримувати... Не думаю, що будь-коли у своїй кар’єрі я зіштовхнувся з більшим опором. А знаєш, що найцікавіше? Що йому найдужче шкода Дибуса.

— Клятий псих. Подумати лишень, що я знайома з ним стільки років. Що його за це чекає?

— Пожиттєве ув’язнення.

— І навіщо? Чому? Не розумію.

Шацький теж не розумів, принаймні не до кінця. Але йому й досі лунали у вухах Будникові слова: «Елю й Шиллера я хотів убити, справді хотів, мені це було приємно. Після всіх цих місяців, коли я уявляв собі, що вони роблять разом, після всієї цієї брехні, байок про відрядження на мистецькі зустрічі до Кракова, Кельце, Варшави... Ви не уявляєте собі, коли наростає така ненависть, коли вона росте днем за днем, заливає як жовч... Я вже був на все здатний, аби лише не відчувати, як вона мене роз’їдає, щохвилини, щосекунди, весь час. Я завжди знав, що Еля була не для мене, та коли вона нарешті