Читати книгу - "Левине серце"

той, хто вважає, що українці споконвіку були байдужі до форми вислову. Інакше як же вони могли б народити митрополита Іларіона, Івана Вишенського, Григорія Сковороду, Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Остапа Вишню?

Сказано вже, що Гриша їхав до трактора, на якому його напарник цілу ніч орав на зяб; обабіч вузенької стежечки лежали свіжі масні ріллі, попереду в передсвітку, повитий туманом, уже вгадувався Свинорий з холодними травами й густими деревами в золотому листі; думалося в таку хвилину і в такому місці коли й не про велике і вічне, то все ж про щось високе, бо будь-який рух відповідно підіймає людський дух, а швидка їзда на мотоциклі й поготів. І тут Левенець ударив по гальмах. Мотоцикл аж дибки став од несподіванки, мотор клекотів далі, але вже марно, бо Гриша вимкнув муфту, їхати не було куди. В ріллю не звернеш, заднього ходу мотоцикл, на жаль, не має, а попереду, на вузенькій стежечці, щойно вискочивши з Свинория, стояв величезний дикий кабанюра, втупившись у Гришу маленькими уважними очицями. Таке Гриші траплялося вперше в житті. Знав, що в Свинориї повно диких кабанів, бачив удень сліди їхньої «діяльності» на дні байраку — цілі ходи сполучень, здиблена багнюка, рови, рівчаки, барлоги. Але свині десь ховалися в гущавинах, на очі не попадалися, бачили їх хіба що досвідчені мисливці та, може, дід Утюжок, у якого щороку кабани виламували всю кукурудзу, яку дід стеріг, але, мабуть, вічно спав, бо згодом клявся та божився, що кабани перебігали по ньому («тіло й досі болить, наче кам’яними котками погарманували») туди й назад, а запримітити їх не могла ніяка сила.

Кабан був поінформований краще за Гришу. Він знав, що повз Свинорий, поки ще стоять незорані стерні, їздить на «Волзі» голова колгоспу Зінька Федорівна, а на «Москвичі» — агроном Лисичка; знав також про те, на якому комбайні працює влітку Самусь, а на якому оцей Гриша Левенець, знався кабан і на марках тракторів, але ще жодного разу кабанові не доводилося отак впритул зустрічатися з мотоциклом. Бачити — бачив. Мелькне, промайне, прогримить — і нема. Але щоб отак — перед самим писком!

Кабан стояв і вивчав невідому машину. Ненависть — цей пережиток глибокої давнини — відступилася в ньому перед потягом до знання, до інформації, цього найбільшого надбання двадцятого століття. Пам’ятав також кабан і про те, що він не просто парнокопитний ссавець родини свиней — sus scrofa, дика свиня, вепр, а представник своєї породи, якому випало щастя жити в епоху НТР. Коли ж тобі випало щастя, то будь гідний його!

А Гриша ніяк не міг оговтатися. Переляку в нього ще не було. Для переляку людині потрібен час. Здивування? Але ж і здивуватися Гриша не встиг. Його стан можна було порівняти хіба що з водою, яка намірилася вилитися з пляшки і несподівано для себе виявила, що отвір заткнуто. Порівнювати молодого високосвідомого механізатора з водою, з цією непевною субстанцією, яка навіть неспроможна мати власну форму і тільки й знає, що пристосовуватися до чужих обрисів, наповнювати об’єми, вливатися й виливатися! Коли порівнюємо чоловіка з каменем, то маємо на увазі твердість, з орлом — високий лет, із сталлю — незламність, а з водою? Яка тут психологія і яка філософія? Щоправда, нас може виправдати те, що тепер пішла мода порівнювати людей з синхрофазотронами, з елементами періодичної системи Менделєєва, з крокуючими екскаваторами, з конвейєрами. Один письменник навіть закликав своїх співбратів осягнути психологію й філософію конвейєра. А яка в конвейєра філософія, коли, скажімо, вимкнути струм? Ніякої. Вода ж, навіть тиха, греблі рве, хоч ти вмикай, хоч вимикай усю енергосистему. Окрім того, можемо стверджувати, що вода нагадує числа, які прагнуть заповнювати порожнечі, утворювані втратою сенсу.

Отже, Гриша був як вода в закоркованій посудині. Вузьку стежку заткнув півтонний кабанюра, і навіть тридцять шість механічних кінських сил, що ставали дибки в двигуні мотоцикла, були безпорадні перед цією затичкою. Бо сказано вже, що заднього ходу мотоцикл не мав, а рвонути вбік — означало безнадійно вгрузнути в масній ріллі (до речі, орав сам Гриша), а тоді невідомо, як поведеться вепр.

Готуючись до настання переляку (а це буває, коли потерпнуть п’яти), Левенець несамохіть поторкував ручку газу, поки випадком не рвонув її так, що мотоцикл бабахнув на всю силу своїх тридцяти шести залізних коней. Лише тепер вепр збагнув і зміряв усю глибину своєї відсталості в епоху НТР, предковічний інстинкт звелів йому негайно скапітулювати, усунутися, щезнути, кабан хрокнув ще голосніше за мотоцикл, кинув свою півтонну тушу вбік і рвонув униз по схилу Свинория, тобто туди, звідки з’явився.

А Гриша діяв так само несвідомо, як і перед тим, коли газонув. Увімкнув муфту, кинув мотоцикл уперед по стежці, скосивши око, встигнув охопити поглядом вепра, що з підстрибом мчав до Свинория, стежку, яка густими викрутасами випліталася з гущавин, а на тій стежці… По тій стежці, назустріч знесамовитілому звіру, йшло двоє людей. Чоловік і жінка. Чоловік для Гриші безіменний. Ім’я ж їм — легіон. У сірому, як туман, костюмі, в забрьоханім плащі, босий (ноги аж посиніли!), брів по росі, бо на стежці йому місця не було, стежку займала Дашунька! В пухнастім светрі, в широкій спідничці, теж боса, але цим ногам личило ходити невзутими! Ой личило! Тепер Гришина свідомість діяла на повну потужність. Він охоче визнав, що злякався сам, злякав вепра, але ж злякав і ще когось. Отого уповноваженого, який, побачивши кабана, рвонув наввипередки з ним, не розбираючи, куди біжить і навіщо. Дашунька щось гукала йому навздогін і заливалася реготом, а сама дивилася… на Гришу! І Гриша теж мовби вперше побачив Дашуньку зблизька. До цього якось виходило так, що бачив її тільки здалеку, навіть коли стояв поряд. Так, мабуть, оглядають тюрму або гримучу змію. Тепер несподівано випала нагода придивитися до дівчини уважніше, але Гриша геть забув про свій мотоцикл, а той тим часом ніс його далі — і видиво Дашуньки майнуло перед очима в хлопця і зникло. Справді побачила вона його, а він її того передсвітку чи тільки здалося?

Ідеал прекрасного в степу для таких негартованих душ, як Гришина, змінюється з порами року. Та осіння Дашунька так і лишилася невловимою, зимова знов узялася морочити уповноважених, які дуріли, незважаючи на пори року, а весняна ще раз ніби наблизилася до Левенця, але знову випадково і безмовно, як і тоді, на повитій м’яким туманом закрутистій стежці.

Гриша коло Тернів розвозив по задощеному полю гній. Дощ