Читати книгу - "Фальшивомонетники"

опустився навколішки біля свого ліжка. Він хотів помолитися, але зміг лише заплакати:

— О Броню, ти, яка бачиш янголів, ти, яка хотіла відкрити мені очі, навіщо ти йдеш від мене? Без тебе, Броню, що зі мною буде? Що зі мною станеться?

Бернар і янгол були надто заклопотані, щоб його почути. Вони билися аж до світанку. Зрештою янгол пішов, хоча ніхто з двох не став переможцем.

Коли пізніше Бернар теж вийшов зі своєї кімнати, він зустрів у коридорі Рашель.

— Мені треба поговорити з вами, — сказала вона.

Її голос звучав дуже сумно, й Бернар відразу зрозумів, про що вона хоче з ним говорити. Він нічого не відповів, похилив голову й, з великої жалости до Рашель, несподівано відчув до Сари ненависть, а до тієї втіхи, яку вона йому дарувала, огиду.

XIV

Близько шостої години Бернар прийшов до Едуара з торбиною, в яку він склав свій скромний одяг, білизну та книжки. Він попрощався з Азаїсом і з пані Ведель, але не став шукати Сару.

Бернар був серйозний. Битва з янголом зробила його зрілою людиною. Він уже не був схожий на безтурботного крадія валізи, який вірив, що в цьому світі потрібна лише зухвалість. Він починав розуміти, що на олтар зухвалости нерідко доводиться приносити щастя інших.

— Я прийшов до вас просити притулку, — сказав він Едуарові. — Я знову втратив дах над головою.

— А чому ви пішли від Веделів?

— З деяких причин... Дозвольте мені не розповідати про них.

Едуар досить спостерігав за Бернаром і Сарою того вечора на банкеті, щоб здогадатися про причину цієї стриманости.

— Гаразд, — сказав він, усміхаючись. — Диван моєї студії у вашому розпорядженні на ніч. Але я повинен сказати вам, що вчора до мене приходив ваш батько.

І він розповів йому про ту частину їхньої розмови, яка стосувалася безпосередньо його.

— Сьогодні ввечері вам би слід було прийти до нього, а не до мене. Він чекає вас.

Бернар мовчав.

— Я це обміркую, — сказав він нарешті. — А поки що дозвольте мені залишити свої речі тут. Можна мені побачити Олів’є?

— Погода така гарна, що я умовив його вийти подихати повітрям. Я хотів супроводжувати його, бо він ще дуже слабкий; але він волів вийти сам. До речі, він уже гуляє цілу годину й незабаром повернеться. Зачекайте його... Але я геть забув... Як ваш іспит?

— Я його склав успішно. Це не так і важливо. Для мене куди важливіше вирішити, що я віднині робитиму. Знаєте, що мене найбільше утримує від того, щоб повернутися до батька? Те, що я не хочу брати в нього гроші. Ви, звичайно, вважаєте, що з мого боку безглуздо не скористатися з цього шансу. Але я дав собі таку обіцянку. Мені важливо довести самому собі, що я людина слова, людина, на яку я можу розраховувати.

— Я бачу в цьому лише гордість.

— Називайте це, як хочете: гордістю, самовпевненістю, пихою... Ви не принизите цим у моїх очах те почуття, яке мене надихає. Але тепер ось що я хотів би знати: чи для того, щоб знайти свою дорогу в житті, треба поставити перед собою певну мету?

— Що ви хочете цим сказати?

— Я думав про це всю ніч. Куди докласти ті сили, які я відчуваю в собі? Як використати себе в якнайліпший спосіб? Тобто треба обрати собі певну мету? Але як її обрати, цю мету? Як упізнати її, поки ти ще її не досяг?

— Жити без мети — це дозволити, щоб тобою керував випадок.

— Боюся, ви не зовсім мене розумієте. Коли Колумб відкрив Америку чи знав він, куди пливе? Його метою було пливти вперед, прямо перед собою. Його метою був він сам, адже це він поставив перед собою завдання пливти прямо...

— Я часто думав, — урвав його Едуар, — що в мистецтві, й зокрема в літературі, лише ті чогось варті, хто прагне до невідомого. Не можна відкрити нову землю, якщо ти не готовий утратити з виду, від самого початку й надовго, будь-який берег. Але наші письменники бояться неозорого простору; вони всі липнуть до берега.

— Учора, після свого іспиту, — провадив Бернар, не слухаючи його, — я увійшов, не знаю, який демон мене туди заштовхав, до зали, де відбувалися політичні збори. Там говорили про національну честь, про відданість батьківщині, про багато речей, від яких у мене калатало серце. Я там мало не підписав папірця, де зобов’язався б, давши слово чести, присвятити свої зусилля справі, яка, звичайно ж, здалася мені прекрасною і шляхетною.

— Я дуже радий, що ви того папірця не підписали. Але що вас утримало?

— Якийсь потаємний інстинкт, безперечно... — Бернар замислився на мить, потім додав, засміявшись: — Мабуть, передусім, обличчя там присутніх; почавши з обличчя мого старшого брата, якого я побачив на тих зборах. Мені здалося, що всі ті молоді люди надихалися найшляхетнішими почуттями і що було б добре, якби вони зреклися своєї ініціативи, бо вона не заведе їх далеко, зреклися своїх поглядів, бо їм бракувало тверезого глузду і зреклися незалежности свого духу, бо вона швидко виснажила б їхні сили. Я також сказав собі, що державі вигідно мати серед своїх громадян стільки добромисних послужливих воль; але що моя воля ніколи до них не належатиме. І тоді я запитав себе, як установити для себе правила, бо я не зможу жити без правил і не зможу прийняти ці правила від когось іншого.

— Відповідь на це запитання здається мені простою: знайти ці правила в самому собі; поставити собі за мету власний розвиток.

— Атож... саме це я собі й сказав. Але це не просунуло мене далеко вперед. Якби я був певен, що зможу знайти в собі те краще, чим я володію, я віддав би йому перевагу над усім іншим; але я навіть не певен, що зможу обрати те краще, що маю в собі... Я міркував над цим цілу ніч, я вам уже казав. Над ранок я був такий стомлений, що подумав, а чи не варт мені випередити заклик свого класу й узяти на себе певні обов’язки.

— Обминути проблему не означає розв’язати її.

— Саме це я собі й сказав, чи це питання, якщо його відкласти, не постане переді мною ще нагальніше, коли я наймуся на службу.