Читати книгу - "Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер"

Ліс як ліс. Дуби, берези, сосни, кущі ожини. Нічого особливого.

Він не відповів малій. Поглянув на Лелю, й та миттю відвернулася, ховаючи від нього сльози. Вона ж бо знала, що мала цілком має рацію. Вже перед ніччю Леля знайшла великі крислаті дуби, на яких спати було безпечно й зручно. На одному влаштувалися вона з Марічкою, а на другому — Лисий і Опенько.

Ніч минула без пригод. Тільки на світанку, щойно вони прокинулися пролунав віддалений, але від того не менш дивний звук. Якби це не було так несподівано, Лисий вирішив би, що то прокукурікав півень. Його тут не могло бути!

Найбільше враження крик півня справив на Марічку.

— Це наш півень! — вигукнула вона й спохмурніла. — Він самотній! Треба взяти його з собою!

Звісно, цей півень міг жити тільки на руїнах їхнього з Лелею села. Марічка його впізнала за голосом. Леля теж. Лисий побачив, як шалено засвітилися її очі. На що вона сподівалася, незрозуміло. Рік тому вони були в цьому селі. Рік тому там не лишилося нікого живого. Зараз і поготів там не могло бути нікого живого!

Лисий висловив побоювання, що це хтось може наслідувати кукурікання, щоб заманити їх у згубне місце. Леля тільки здивовано кинула:

— Ти вважаєш, я можу не впізнати голосу власного півня?

І Марічка її підтримала:

— Якби це був хтось лихий, я б одразу почула.

— Тоді так, — сказав Лисий. — Опенько з Марічкою залишаються тут, а ми з Лелею сходимо до села.

— Якого села? — вхопилася мала за слово.

— Ну, десь же він живе, — невпевнено пояснив хлопець. — Мабуть же, в селі,

— У нашому?!

— Ну, чому у вашому?.. Хіба мало сіл…

Але Марічка його не слухала. Вона своїми велетенськими очима невідривно дивилася на Лелю.

— Як же я не здогадалася зразу! Ще й думаю, чому це твій півень?

Стало зрозуміло, що як її не візьмуть, вона туди піде сама, й ніхто її не втримає. Пішли обережно, повільно і не вервечкою, а лавою. Півень не може жити один. Навіть якщо тоді йому пощастило врятуватися, хтось мусив його годувати, захищати від шулік і лисиць. Зрештою, зиму мав же якось перебути!

— Нікого в нього немає, кажу вам, — наполягала Марічка, але цього разу їй не повірили.

І даремно. Знали ж, знали, що кому-кому, а малій треба вірити завжди. І не повірили. А півень справді жив один. Він жив у нелюдських умовах, тобто давно перестав бути півнем свійським, однак на шкоду це йому не пішло. Невідомо, чим він харчувався весь цей час, та виріс птах до небачених розмірів. Лисий просто уявити собі не міг, що бувають такі велетенські півні. Вищий за Марічку, він був такий вгодований, як кабан. Про те, щоб його зловити, взагалі не могло бути мови. Бігав невимовно швидко, стрибав і навіть літав, розпроставши велетенські, як у Лішака, крила.

Так би їхній похід до села і закінчився нічим, якби не Марічка. Півень слухняно підпустив її до себе, вона сіла біля нього на землю, хоч Лисому на тій землі й стояти було страшно.

Колись він сказав вождеві сусіднього села, що в Лелиному селі після нападу вовкулаків панували сині черви, — просто так сказав, вигадав. Але сам же й повірив. І все, про що згодом довідався, підтверджувало ці слова. Тому серед цих повалених споруд, де вже рік не ступала нога людини, йому було страшенно незатишно. І він дивився на Марічку зачудовано.

Вона сиділа на землі кроків за тридцять від старших, перед нею походжав півень, і між ними було цілковите порозуміння. Взагалі тут, у сплюндрованому селі, вони чомусь почувалися безпечно й захищено. Леля пішла до своєї колишньої хати, й Лисому навіть на думку не спало, що варто було б піти з нею, що самій ходити селом небезпечно.

Нарешті Марічка підвелася й підійшла до них з Опеньком. За нею, гордий, мов півень, ішов величезний півень.

— Він піде з нами, — сказала дівчинка. — Його звуть Сокіл.

— Це ти його так назвала? — усміхнувся Опенько.

— Ні, це він сам себе так називає. Він страшенний хвалько.

Півень обурено заквоктав і розпростав свої справді орлині крила.

— А хіба ні? — в’їдливо кинула через плече Марічка.

Сокіл ображено відвернувся.

Повернулася Леля з двома сагайдаками, повними стріл зі знайомим Лисому чорним оперенням. Він дістав із сагайдака одну стрілу. Наконечник був уже трохи заіржавілий, але срібне осердя ясно сяяло на сонці. І ще вона принесла шаблю зі срібною жилою — майже таку саму, яка колись пішла під землю разом із велетенським хробаком, якого вбив Лисий. Можна було б озброїтися й краще, та хіба ж стільки зброї на собі понесеш?

Слід вовкулаків

— Жодна нечисть не наблизиться до сліду вовкулаків протягом трьох днів. — Так казав колись покійний Інженер, виряджаючи Лисого до Руїни.

Та й те. Вовкулаки сунули зграєю, не вибираючи дороги, вони втоптували в землю кущі й молоді дерева, а також дрібну звірину, що не встигла сховатися. Лисий пам’ятав, як вони бігли з Лелею цією огидною дорогою, і це було єдине безпечне місце в лісі. Бо вони тоді відставали від зграї на півдоби.

Минув рік відтоді. Рани лісу почали зарубцьовуватися. Вовкулачий слід було не впізнати: лісові санітари розтягли згниле м’ясо, крізь твердий наст пробивалися молоді пагони беріз і в’язів, під ногами сновигали мурахи, над квітами гули бджоли. Якби не знати, що тут було, — тільки радій, яка зручна дорога.

Але рік — не такий довгий термін. І Леля, і Лисий, і особливо Марічка надто добре пам’ятали, що вони бачили тут минулого разу. Особливо Марічка яку несли в невідь вовкулаки цим шляхом, і ніякого сподівання на порятунок не було. Навіть після того, як Леля й Лисий їх усе-таки врятували, той жах не минув, не зник, просто сховався кудись у глибини пам’яті. Зараз він повернувся.

Леля йшла поруч із малою, добре розуміла її стан, тож намагалася відвернути увагу, розпитуючи про півня. Спочатку неохоче, неуважно й непослідовно, а потім, розговорившись, Марічка розповідала те, про що довідалася від нового члена їхньої ватаги.

З’ясувалося, що під час нападу вовкулаків він дивним чином не потрапив тим на очі, а коли вони пішли, ще довго не міг поворушитися.

— Мабуть, він тоді знепритомнів, тож вони його й не чіпали. Не знаю.

А потім звідусіль полізли сині черви. Він бігав мов навіжений і наїдався так, що під вечір ледь ворушився. Уже й не міг їх їсти. Сидів на сідалі й дивився, як