Читати книгу - "Антологія української готичної прози. Том 2"

ніхто не помічав цієї краси. Серед крику жінок, мичання худоби й іржання коней догоряли запалені ґранатами хутірські стайні, ще коцав десь далеко кулемет, а двір був повен стомлених, розгублених людей, що скидали на купу зброю.

У воротях уже стояли націлені до юрби чужі кулемети, озброєні чужинці ходили по двох між подоланими, щось кричали й лаялись своєю й московською брудною лайкою.

Але кількадесят оборонців таки замкнулися в панському будинку. Вони завалили двері, залягли за вікнами, виставили через віконця на піддашші кулемет. Перспективи оборони були сумні. Старий дерев’яний будинок під сухими ґонтами, спалахнув би, як віхоть соломи. Але нападаючим було шкода тих скарбів, що їм мріялися в панському домі. А оборонцям треба було тримати в руках хоч власне життя. Почалися переговори…

Цих кілька годин непевности й напруження пролежав розпалений Марко біля кулемета, приправлений подавати стяжку набоїв. Він не боявся. Навпаки, його серце тремтіло незнаною досі радістю близького бою.

Переговори закінчилися умовою: оборонці складали зброю, їм підтверджено вільний відхід з хутора. Але Марка треба було силою відірвати від зброї. Бо хлопець мовчки вхопився за держала кулемета й треба було його пальці відтягувати один по однім.

Хлоп’яча затятість була останнім опором оборонців. З усіх закутків великого дому сходилися похнюплені мужчини до великих сіней і складали в куток на купу непотрібну зброю. Мадяри поки що поводилися чемно. Але не встиг ще останній козак покласти на купу свою рушницю, як великий озброєний відділ мадярських вояків ввійшов до сіней… Почався грабунок.

Незважаючи на протести й опір, оборонців почали обшукувати й грабувати. Мадярська лайка, удари рушничними прикладами, зойки й протести змішалися в невимовний гамір. Червоне начальство кудись зникло…

Марко кинувся до льоху, де були сховані жінки й діти. Їх саме виводили. Мабуть, хтось показав на власниць маєтку, бо двох безборонних жінок вже стерегли два озброєні мадяри. Їх вивели нагору й повели до окремої кімнати. Там почався допит.

Марко стояв між мамою й бабою перед кількома червоними мадярськими старшинами, що ґерґотіли між собою своєю крикливою азіятчиною. Вони перебігли очима по жінках і все тикали пальцями в Марка, що дивився на них з тією нескриваною ненавистю, на яку здібна лише дитяча душа.

– Де сховані гроші? Де дорогоцінності? Де срібло?…

Мати й баба мовчали, презирливо оглядаючи нахабну галайстру. Уже розмовляти з цією злодійською наволоччю було пониженням для їхньої гідности. Вони навіть дивилися не на них, а кудись понад їхніми головами. Туди задивився й Марко. Темний гетьман, міцно затискаючи булаву, коса дивився на знану йому, войовникові, сцену: Горе переможеним!..

На всі повторені запити, на грубу лайку й погрози, допитувані мовчали. Тоді один з мадярів прудко підвівся з вигідного фотелю й скочив до жінок. Однією рукою він схопив під горло стару Яхненчиху, другою Маркову мати й стиснувши щосили, затряс ними, як осінніми яблунями. І довга, тріскуча, злобна мадярська лайка порснула з його уст.

Але це тривало лише мент, бо вже вп’явся Марко з усієї сили в насильника… Що сталося з ним опісля – він уже не пам’ятав.

Марко прокинувся й хвилинку лежав нерухомо, збираючи докупи уривки притомности. Спробував поворухнутися й зойкнув від болю. Боліло все. Ціле тіло було мов потовчене. Але найпекучішим болем озвалися руки й ноги.

Марко лежав на долівці з закладеними за спину й зав’язаними руками. Ноги були теж зв’язані під коліньми й долі. Зашморги були тугі, бо ноги цілком задеревеніли, а кожний рух руками спричиняв нестерпний біль. Він би, може, був легший, якби можна було хоч трохи постогнати. А так хлопець міцно зціпив зуби й якийсь час лежав, не ворухнувшись…

У цілковитій тиші, яка панувала в домі, не можна було нічого почути. У пітьмі – нічого побачити. Але вже звикле до невиді око стежило в сірому сумерку, що струмився з якогось отвору над головою. І Марко пізнавав уже, що він лежить у великій коморі, яка була на кінці сіней. До неї складали в домі всіляке старе непотрібне барахло. Сюди побитого й зв’язаного вкинули його мадяри.

Але де ж мати? баба? що сталося з ними? чому така тиша панує в домі?

І, шпигнутий в серце страшною дійсністю переможеного, хлопець, незважаючи на біль, напружив тіло й сів. Уже не дбаючи на пекельну муку, він без стогону підтяг під бороду коліна, досягнув зубами до мотуза й почав його перегризати. Нитка за ниткою піддавався мотуз й швидко коліна були вільні. Зразу стало легше. Але найголовніше було попереду. Щоб увільнитися, треба ще було дістатися до зашморгів на руках і на ногах. Марко спробував з ногами, але дотягнутися зубами аж до стіп не було жадної можливости. Він пробував всіляко перекручувати тіло, але все було марно… Залишалися руки. І тут Марко застосував давно йому знану акробатичну штуку: лягти на підлогу горілиць і, вигнувшись дугою, вийняти зубами підложену далеко під шиєю монету. Тепер ця вправа придалася. Він присовгався по підлозі до якоїсь меблі, вперся в неї ногами й почав вивертати зв’язані руки так, щоб підтягнути їх найвище до шиї. Страшний біль шмигав у клубах рук і ніг, але, не звертаючи на це уваги, Марко вигнувся дугою і, загнувши голову, зближав руки до зубів. Звинне хлоп’яче тіло витримувало страшну напругу й піддавалося цаль за цалем. Нарешті хлопець вхопив зубами мотузок й почав жувати його…

Було тяжко досягти такого неприродного положення, але ще тяжче утриматися в нім. Але він з надлюдським зусиллям рвав зубами волокна й навіть не відчував, як слина змішується з кров’ю із поранених ясен… І знесилений, майже непритомний, впав на підлогу, коли піддалося останнє волокно…

Руки стали вільні. Тепер було дрібничкою розв’язати ноги. Марко зараз спробував встати, але затерплі ноги не хотіли стояти. Він почав їх розтирати й аж кусав до крови губи, щоб стриматися від стогону при тому почутті, як оживають затерплі ноги…

Хлопець був вільний. Але що робити далі – не мав ще жадного пляну. Та перш за все натиснув на двері. Вони подалися. Його не зачинили. Це сповнило Маркове серце радістю. Він поволі-поволеньки, щоб, боронь Боже, не рипнути, відчиняв двері ширше й ширше та міг оглядати ввесь коридор. Біля дверей до великої залі, куди вдень зігнали полонених у домі, стояв стіл, а на нім ясно світилася лямпа. Вигідно розглягшись у фотелю, спав при столі вартовий мадяр з рушницею. У кінці коридору виступала з пітьми складена купою зброя оборонців дому. Крім вартового на коридорі не