Читати книгу - "Виховання почуттів"

за яких обставин Дюссардьє було поранено.

В суботу з барикади на вулиці Лафайєта якийсь хлопчина, загорнувшись трикольоровим прапором, кричав до національних гвардійців: «Це ж ви стрілятимете в своїх братів!» Та гвардійці наступали, і Дюссардьє, кинувши долі рушницю, розштовхав усіх, стрибнув на барикаду, ударом ноги повалив малого повстанця і вирвав у нього прапора. Дюссардьє знайшли під руїнами барикади; мідними осколками йому пробито стегно. Довелося робити розтин, щоб витягти їх. Панна Ватназ прийшла до нього того самого вечора і відтоді не залишала його.

Вона з цілковитим знанням справи готувала все необхідне для перев'язок, подавала йому пити, попереджувала його найменші бажання, ступала нечутно, як мишка, й дивилася на нього ніжними очима.

Фредерік навідував його щоранку протягом двох тижнів; якось, коли він заговорив про самовідданість Ватназ, Дюссардьє знизав плечима:

— Що ні, то ні! Це з корисливими намірами!

— Ти гадаєш?

— Я певен! — відповів Дюссардьє, не бажаючи надто розводитись на цю тему.

Вона була така завбачлива, що приносила йому газети, в яких прославляли його хоробрий вчинок. Ці похвали, здавалося, дозоляли йому. Він навіть признався Фредерікові, що його непокоїть сумління.

Може, йому слід було стати на бік блузників; адже, кінець кінцем, їм надавали багато обіцянок, яких так і не виконали. Їхні переможці ненавидять республіку, й до того ж повелися з ними надто жорстоко. Безперечно, вони не мали рації, проте не зовсім; отож добрягу мордувала думка, що він, можливо, боровся проти справедливості.

Сенекаль, ув'язнений в Тюїльрі в підвалі під терасою з боку набережної, не мав цих сумнівів.

Там їх було дев'ятсот чоловік, кинутих у бруд, на купу, почорнілих од пороху та запеченої крові; вони тремтіли від пропасниці, кричали з люті; а коли хтось із них умирав, труп так і залишали між живих. Інколи, раптом зачувши постріл, вони думали, що їх зараз усіх перестріляють, і кидалися до стіни, а потім знову падали на свої місця; одурілим від страждання, їм здавалося, ніби все це якийсь кошмар, жахлива маячня. Лампа, що висіла під склепінчастою стелею, скидалася на криваву пляму; в повітрі кружляли жовті й зелені вогники, які виникали од випарів цього підземелля. Побоюючись епідемії, призначили спеціальну комісію. Голова спустився на кілька сходинок, але, жахнувшись трупного духу і смороду від нечистот, кинувся назад. Коли в'язні підходили до душників, солдати національної гвардії, які стояли на варті, починали орудувати багнетами, штрикати в кого попало, щоб не розхитували ґрат.

Загалом вони були безжальні. Ті, котрі не брали участі в сутичках, прагнули відзначитися. Це був розгул боягузтва. Мстилися воднораз і за газети, і за клуби, і за зборища, і за доктрини — за все, що впродовж трьох місяців доводило до відчаю; і рівність, незважаючи на свою поразку (нібито караючи своїх оборонців і глумлячись над ворогами), переможно заявляла про себе, тупа, звіряча рівність; установився однаковий рівень кривавої підлоти, — адже фанатизмові наживи відповідало безумство злиднів, аристократія лютувала, як і чернь, нічний ковпак виявився не менш огидним, ніж червоний ковпак. Громадський розум помутився, як то буває після великого стихійного лиха. Дехто з розумних людей залишився після цього на все життя ідіотом.

Дядечко Рок так розхрабрувався, що майже зовсім очманів. 26-го, вступивши в Париж із ножанським загоном, він не хотів вертатися з ним назад і пристав до національної гвардії, яка отаборилась у Тюїльрі; старий був дуже задоволений, що його поставили на варту біля тераси з боку Сени. Тут, принаймні, оті розбійники попалися йому в руки! Він тішився з їхньої невдачі, з наруги над ними і не міг утриматися від того, щоб не обкладати їх брутальною лайкою.

Один із них, білявий чубатий підліток, припавши лицем до ґрат, просив хліба. Пан Рок наказав йому замовкнути. Але хлопець жалісливо повторював:

— Хліба!

— Нема в мене хліба!

До ґрат потяглися інші в'язні, зі скуйовдженими бородами, палаючими очима; вони штовхали один одного й волали:

— Хліба!

Дядечко Рок обурився, що не виявляють йому належної поваги. Щоб нагнати на них страху, він став цілитись, а тим часом хлопчина, якого натовп, напираючи, підняв аж до самого склепіння, крикнув іще раз:

— Хліба!

— На! Хапай! — мовив дядечко Рок і вистрелив.

Зчинилося справжнє ревище, потім усе стихло. На краю діжки залишилося щось біле.

Після цього пан Рок вернувся додому; по вулиці Сен-Мартен він мав будинок, де на випадок приїзду тримав для себе квартиру, і та обставина, що під час заколоту було пошкоджено чільну стіну тієї будівлі, вельми сприяла його несамовитості. Тепер, після обстеження фасаду, йому здалося, що він перебільшив збитки. Недавній вчинок заспокоїв старого, неначе йому відшкодували втрату.

Двері відчинила його ж таки дочка. Найперше вона сказала, що її непокоїла надто тривала його відсутність; вона боялася, що з ним трапилось якесь нещастя, що його поранено.

Такий доказ доччиної любові розчулив батька. Він здивувався, як це вона подалася в дорогу без Катріни.

— Я щойно послала її у справах, — відповіла Луїза.

І вона поцікавилась, як його здоров'я тощо; потім байдуже спитала, чи, бува, не зустрічав він Фредеріка.

— Ні! Ніде ані разу!

Вона ж відбула цю подорож тільки задля нього.

В коридорі почулися кроки.

— Ах, вибач!..

Катріна Фредеріка не застала. Його вже кілька днів не було вдома, а близький його друг пан Делор'є перебував у провінції.

Луїза обернулася, вся тремтячи, безсила мовити хоч би слово. Вона оперлася на крісло.

— Що з тобою? Ну що сталося? — вигукнув батько.

Вона жестом відповіла, що це, мовляв, дурниця, і доклала великих зусиль, щоб оговтатись.

Із ресторану, що містився навпроти, принесли обід. Але дядечко Рок занадто перехвилювався. «Це так швидко не мине», — подумав він, і за десертом його взяла нібито млість. Мерщій послали по лікаря, і той приписав мікстуру. Згодом, уже в ліжку, пан Рок попросив укрити його якомога тепліше, щоб упріти. Він зітхав, він охав.

— Дякую тобі, моя добра Катріно! А ти поцілуй свого бідолашного татуся, моя ціпонько! Оті ще мені революції!

Дочка покартала його за те, що він через неї так хвилюється, аж занедужав.

— Еге ж! Твоя правда! Але мені просто несила! У мене надто м'яке серце!

II

Пані Дамбрез сиділа в себе в будуарі між небогою та міс Джон і слухала старого Рока, що розповідав про своє важке військове життя.

Вона кусала губи, здавалося, їй було зле.

— Ну, дарма! Все це минеться! — І з люб'язним виглядом додала: — Сьогодні в нас обідає ваш знайомий, пан Моро.

Луїза стрепенулася.

— Буде ще кілька близьких друзів, між іншим,